Не хочу я свекра з цим його особняком, побудованим “на всіх”, не хочу жити в цьому гуртожитку, не хочу цих грядок, моркви й помідорів, не хочу зовиці, полуниці й кабачків! Здалося мені те все.
Справа в тому, що батько мого чоловіка Павло Григорович побудував великий будинок на два входи для двох своїх дітей, і позаминулої весни і ми з родиною туди переїхали. Але все виявилося не таким казковим!
Говорила мені свого часу моя люба мама: життя з родичами чоловіка буде непростим, подумай гарненько. Але я її не послухала – кохання ж у мене велике, у вогонь і в воду за Юрком. Подумала, що моїх навичок комунікації вистачить на всіх. Я навіть примудрялася знаходити спільну мову зі своєю неприступною свекрухою! Але коли її не стало, біда прийшла, звідки не чекали.
Ось уже другий рік ми ділимо дах з зовицею, старшою сестрою мого чоловіка. Так вийшло, що будинок нам дістався у спадок, і вона оселилася в ньому набагато раніше. Ми, нічого не підозрюючи, в’їхали у свою половину великого особняка.
Отут і виявився сатанінський характер Оксани живемо під її суворим наглядом, а чоловік і слова не каже. Доводиться найчастіше використовувати фрази, які ставлять людину на місце. А що робити, якщо вона по-доброму не розуміє?
Я розумію, що характер псується не від хорошого життя. Оксані свого часу довелося нелегко – вона старша за мого чоловіка на 9 років, мама у них була людиною дуже не здоровою. Тому виховання Юрка повністю лягло на незміцнілі плечі старшої сестри.
Вона його й у школу водила, і уроки з ним робила. Юрко так звик у всьому її слухати, що навіть зараз ні в чому не може їй суперечити. Підозрюю, що він побоюється її за старою звичкою.
Мій свекор багато працював, щоб побудувати цей будинок. Треба сказати, вийшло як у казці! Будинок великий, дзеркальний, з двома входами та двома рівноцінними ділянками. Батьки мого Юрія спеціально так все спланували, щоб заповідати дітям дві рівні частини.
Ми, доки були живі батьки, винаймали двокімнатну квартиру на трьох – мене, чоловіка та доньку. Коли свекрухи не стало, сестра чоловіка одразу переїхала до своєї половини. Отут усе й почалося.
До цього моменту ми добре ладнали, хоч і бачилися лише на сімейних святкуваннях. І в мене, і в неї підростає донька, тільки її на чотири роки років старша, вже до школи ходить. Отак сядеш поговорити з людиною, і здається, що все між вами добре, навіть є якесь розуміння і спільні теми.
Однак життя у спільному побуті змінило абсолютно все. Зверніть увагу, що побут у нас тепер спільний, хоча я вважаю, що так не має бути.
Коли і свекра не стало, ми, за його останнім бажанням, переїхали до батьківського дому. Точніше, у його половину. На той момент у Оксани вже дозрів план невеликої перебудови. Ідея полягала у тому, щоб трохи оновити ландшафт. Вона і архітектора запросила і садівника, і бюджет підрахувала.
Від нас вимагалося лише внести свою половину фінансів, тоді як організацію та планування зовиця повністю взяла на себе – здавалося б, гріх скаржитися.
Задум полягав у тому, щоб оновлення обох сторін теж було дзеркальним, щоб загальний вигляд не псувати. Тож наша сторона теж уже була розпланована за смаками Оксани. Я була не проти, та й чоловік теж, тому гроші, зрештою, були вкладені немаленькі і задум був гарний. Декілька декоративних дерев, живоплот, кам’яні доріжки на новий лад – все по феншую.
Якось я сказала про те, що, можливо, білі двері – не найпрактичніше рішення, але мене ніхто слухати не став. Навіть чоловік, з яким ми завжди ухвалювали рішення разом, тепер був на боці сестри. Потім почалися перестановки.
Я виросла в приватному будинку і не люблю міської метушні й гамору. З дитинства я допомагала бабусі на дачі та знаю, як працювати на землі. Після життя у квартирі мені дуже хотілося вирощувати щось своє. До цього у мене тільки помідори чері були на підвіконні на балконі, а тепер ціла ділянка. Сади – не хочу!
Нічого особливого: огірки, помідори, кабачки. Якось у неділю я почала приготування і розчистила трохи ділянку під вікнами. І тільки почала ставити тепличку, зовиця – тут як тут. Крик здійнявся на всю вулицю! Як це я, не порадившись із нею, «зіпсувала її ландшафтний дизайн» і «хочу влаштувати зарості бур’янів». Я просто обомліла.
Мало того, що всі рішення і щодо моєї ділянки були прийняті нею, то я ще й посадити нічого не можу. Бо все, бачите, має бути однаково та акуратно, сусідам на заздрість.
Чоловік довго вмовляв мене змиритися й погодитися. У підсумку, я вирішила відкласти свій задум до наступного сезону за принципом «стерпиться-злюбиться». І мені здавалося, що цей жест доброї волі мав би принести свої плоди, але з того часу все стало лише гірше.
Як я вже говорила, на обох ділянках багато декоративної рослинності, і за нею має хтось доглядати. Отже, кожна зустріч із зовицею – це отримання вказівок. Коли і що треба обрізати, обкопувати, удобрювати і таке інше. Та й взагалі вона хоче садити купу всього, а я працюю і не хочу себе перевантажувати вже огородами надмірно.
Мало того, Оксана ще й нашій дочці роздає вказівки та повчає її. Останньою краплею стало те, що я помітила, що моя Соломійка перестала ходити на сусідню ділянку гратися з донькою Оксани. Я спитала, що трапилося, і вона сказала: «Тітка Оксана заборонила».
Виявляється, попелиця не хоче, щоб Соломія ходила «квіти топтала» і взагалі бавилася на тій ділянці, бо боїться за чисті стіни та доріжки. При цьому її дочка спокійно робить на ділянці все, що їй заманеться!
Я вирішила, що так продовжуватися більше не може і склала свій механізм захисту. Виявляється, з нею можна було домовлятися, тільки слова треба було вибирати інші. Ось список моїх улюблених фраз, які я використовую, коли зовиця знову починає мене виховувати.
«Невже ваше життя настільки нудне, що ви постійно втручаєтеся в моє?»
«Коли мені знадобиться ваша порада, я обов’язково дам вам знати».
“У мене є право вибору, і я буду зробити так”.
Як тільки я чітко окреслила свої межі, я помітила, що Оксана не настільки неприступна у своїх рішеннях, а лише якщо їй давати волю. Варто трохи наполягти, і вона одразу тушкується. Напевно, не звикла, що їй відмовляють.
Наші ідеї з чоловіком раніше взагалі не віталися. Ми завжди робили «негарно» і «неправильно». Тепер, коли вона це каже, я відповідаю:
«Так, я знаю, що це некрасиво і неправильно. Мені так подобається! Це частина моєї індивідуальності».
Коли я відкрито відмовляюся робити на своїй ділянці щось для ландшафтного дизайну, Оксана влаштовує сцену, волає, що так жити не можна і що ми ставимося до неї не по-божому, що це порушує її права. Тоді я пропоную їй викликати поліцію, щоб нас розсудили правоохоронці. Є й інші ефективні аргументи, які мені допомагають розмовляти з нею:
«Ви даремно витрачаєте на мене свій дорогоцінний час»
“Якщо вам так важливо, щоб ландшафт був однаковий – робіть як у нас”
«Це я вирішуватиму зі своїм чоловіком, а не з вами»
«У вас занадто багато вільного часу, судячи з того, як часто ви його приділяєте мені»
“Стежити відразу за моїм і своїм життям дуже складно, ви, напевно, дуже втомлюєтеся”.
Чоловік спочатку був не в захваті від того, що ми «перестали ладнати». Але ми й не ладнали. А згодом їй, здається, почало набридати, і вона все рідше з’являється біля наших дверей. І дочка її також.
Я правда й сама не знаю, що робити. Знайомі кажуть, що найрозумніше або з’їхати, або продати Юркову частину будинку, якщо він погодиться. Орендувати житло при своїй ділянці теж не вихід, а продавати чоловік не хоче – все ж таки свекор побудував все власними руками, спеціально для нього. Щиро кажучи, я збираюся переконати в цьому й чоловіка -щоб продати.
Адже жити у постійній напрузі теж не хочеться. До того ж, я і Соломійка дуже хочемо завести собаку. Але зовиці це точно не сподобається – ще її ділянку перекопає, що тоді роботи?
Начхати, що це остання воля спочилого свекра – щоб ми тут всі на купу жили і в його садку й огороді спини гнули
Фото – авторське.