Приїхала Люба додому лише для того, щоб своїй єдиній донечці весілля зробити. Добре, що хоч свати люди хороші, вони взяли всі організаційні моменти на себе, а від свахи вимагалося лише те, щоб вона все оплатила.
Люба з радістю погодилася, адже їй для її єдиної донечки нічого не шкода. Вона в Італії вже 10 років, і за цей час вже чимало заробила, так що сватам сказала – нехай замовляють все найкраще, а вона гроші дасть.
До весілля залишався тиждень, Люба оплатила все, що треба було – і зал, і фотографа, і відеозйомку, і одяг для наречених. Так, вона і зятю костюм купила, бо вважала, що має таку можливість, то чому б нею не скористатися. Вадим, так звали зятя, відмовлявся, казав, що у нього є гарний костюм, який з випускного в університеті залишився, але Люба настояла на тому, що на весілля треба новий костюм, і ще зайвих 300 євро для цього у неї точно знайдеться.
Люба згадала своє весілля, яке так і не відбулося… і все через те, що у її коханого Тараса не було весільного костюма… Бідним він був, мама його сама ростила.
А дівчина була єдиною донькою у своїх батьків, і її мама хотіла для неї кращої долі, ніж злиденний Тарас. Ну і що, що хлопець він хороший, якщо бідний як церковна миш, он, навіть костюму весільного не має.
Не дозволила тоді мама Люби, щоб вона заміж за Тараса вийшла. Наполягла на тому, що їй вчитися треба – влаштувала її в інститут вчитися аж у Львові. А потім і нареченого їй сама підшукала, щоб був їм під стать.
А Тарасу сказала, поки донька у Львові була, щоб і думати про неї перестав, бо не пара він їм. Після цього хлопець з села кудись поїхав, і багато років ніхто не знав, де він, і що з ним.
А у Люби сімейне життя не склалося, не довго вона прожила у шлюбі з своїм чоловіком. Донечці було всього 5 рочків, коли Люба дізналася, що у її чоловіка є інша жінка.
Мама Люби тоді приїхала у Львів, щоб спробувати врятувати вдалий шлюб доньки, але зять прямо тещі сказав, що Люба йому не пара, і він, нарешті, знайшов своє кохання – справжню вишукану красуню.
Забрала тоді мама і Любу, і внучку до себе в село, а зятю сказала, щоб ніколи не смів їх шукати, бо вона його не пробачить. На кінець, побажала йому “щастя”, такого ж, як у її доньки.
Коли Оля закінчила школу, Люба вирішила, що донька вже достатньо доросла, і можна її вже саму залишити, а сама вона в Італію на заробітки подалася.
Пройшло 10 років, і ось уже її донечка стала нареченою. Люба бачила, що зять не з багатої сім’ї, але познайомившись з ним і з його батьками, зрозуміла, що люди вони хороші, а це головне. Помилку своєї мами вона ні за що не повторить. Якби не мама, жила б зараз Люба з коханим, і разом вони б точно усього досягли. Але що тепер про це говорити, коли пів життя минуло…
Якби ж то Люба знала, який сюрприз готує їй доля. Вони з зятем і донькою в місто поїхали, ще перед весіллям потрібно було докупити якісь дрібниці, зайшли в торговий центр, щоб забрати костюм Вадима, який вони вже замовили у продавчині. Та цього разу в магазині їх зустрів власник. Чоловік мило до них посміхнувся, а потім обімлів… Люба теж обімліла – власником магазину чоловічих костюмів виявився її Тарас.
Виявилося, що він багато років був за кордоном, мав сім’ю, але розлучився, бо так і не зміг забути кохану. Дітей з дружиною у нього не було, після розлучення він повернувся в рідні краї, купив квартиру, і відкрив свій магазин, чомусь йому дуже захотілося продавати чоловічі костюми.
Отак, костюм в свій час розлучив двох закоханих, а тепер знову звів їх. І хто після цього скаже, що долі не існує…
Олеся Біла.
Фото ілюстративне.