Спочатку в назві вулиці. Тепер в меморіальній таблиці. Незабаром в повноцінному пам’ятнику.
За матеріалами radiosvoboda
Він повертається як символ боротьби за незалежність України. В час, коли українці знову, як і сто років тому, захищають свою свободу зі зброєю в руках. Знову, як і сто років тому, від того ж ворога – Росії.
Петлюра повертається до українців із забуття, і безмежного інформаційного моря брехні про нього. І якщо забуття з 1991-го фактично відійшло у минуле, то брехні про Петлюру не стало менше. Навіть нинішню подію, ще до її початку, встигли представити як приклад українського антисемітизму.
Відкритий доступ до першоджерел, до історичної правди не спинив потоки історичної брехні. Тому, що Петлюра символ боротьби за свободу українців не лише для нас, але й для Росії.
В устах Кремля – це ім’я, поруч з іменами Мазепи та Бандери, звучить з показним презирством і погано прихованим страхом. Бо ці імена, життєві історії людей, які їх носили, досі мають силу мобілізувати українців на нашу кількасотлітню війну за незалежність.
Пам’ятна таблиця Петлюрі на цьому місці не лише тому, що тут починається присвячена йому вулиця. Не лише тому, що з цим місцем пов’язані події Української революції 1917–1921. Він уважно спостерігає за тим, коли врешті приберуть із бульвару Шевченка пам’ятник Щорсу, одному з тих, хто стояв на заваді української незалежності.
Бо не можна бути вільним, продовжуючи шанувати тих, хто вбивав нашу свободу. Володимир В’ятрович – голова Українського інституту національної пам’яті Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів.
Повідомлення про телеграму головного отамана військ УНР Симона Петлюри, датованої липнем 1919 року про те, що керівництво української армії веде рішучу боротьбу з тими, хто вчиняє погроми проти єврейського населення. Йдеться, зокрема, про необхідність «безпощадної боротьби» із більшовицькими провокаторами, які вдаються до «погромної агітації».
Володимир В’ятрович – Голова Українського інституту національної пам’яті, член наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху (2008–2014), директор Архіву Служби безпеки України (2008–2010), працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету (2010–2011), Українському католицькому університеті, Львівському національному університеті імені Івана Франка та Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Публіцист, громадський діяч. Кандидат історичних наук.