Ми з чоловіком пізно стали батьками. Якщо чесно, то вже й не сподівалися, що хтось нас мамою та татом покличе.
Ось тому, коли на сорок третьому році я відчула якесь недомагання, пішла на обстеження, де лікарі ощасливили мене звісткою, що я вже на четвертому місяці.
Звісно, ми дуже раділи. Чоловік сам змайстрував ліжечко, тому коли в нас народився синочок, ми засипали його любов’ю і своєю турботою.
Зростав він в нас дуже розумним хлопчиком. Грав на флейті і дуже любив співати та малювати. В школі вчився гарно, а після закінчив фізико-математичний університет.
Працює наш син викладачем в університеті. Але нашою потіхою та опорою він був, поки одного дня не одружився на Ліді.
Ні, дівчина вона хороша, але, мабуть, через те, що ми вже в роках, вони не часто приїжджають до нас в село, і тим більше, не запрошують нас до себе.
Коли в нас народилась онучка, я подарувала їй свої сережки золоті, які дістались мені від матері. Вони дуже цінні. Також ми відкладали з дідом гроші і на хрестини положили в коляску чималу суму.
Я не знаю, чим так підкупила мого сина теща, але з нею він спілкується частіше, ніж з рідними батьками.
А недавно в невістки був ювілей. Двадцятип’ятиріччя діти святкували в якомусь ресторані, але нас з дідом не запросили.
Ми б відмовились, бо розуміємо, що нам вже не до ресторанів, але це, я вважаю, не гарно з їх боку.
Я взагалі планувала, коли син з невісткою приїдуть і будуть запрошувати, витягнути з шухляди конверт і привітати ювілярку.
Але тепер думаю, чи заслуговують вони від нас на такий подарунок?
Єдиний син, а відрікся від рідних батьків…
Гірко, дуже гірко, але таке наше життя. Нікому ми в такому віці непотрібні.
Автор – КАРАМЕЛЬКА