Мені було лише 26 років, коли я залишилася без свого Сергія. Свекруха та свекор простягли мені руку допомоги та допомогли пережити цю втрату.
Мій коханий чоловік Сергій відійшов від нас раптово. Все сталося за кермом автомобіля…
Я, молода 26-річна жінка, раптом залишилася одна з нашим дворічним сином Матвієм. Хоча й не зовсім одна. У мене ще були свекруха і свекор.
Батьки мого чоловіка, Віра Гаврилівна і Олег Петрович, були просто чудовими. Коли ми переїхали до них, ніколи не було конфліктів. Свекруха не втручалася в наше життя, а свекор ставився до мене, як до рідної дочки. Вони також були ідеальними дідусем і бабусею з самого початку. Вони мені дуже сподобалися.
Мій чоловік постійно вдосконалював батьківську будівельну компанію і вкладав у неї більшу частину своїх коштів, тому відразу після декретної відпустки я повернулася працювати, щоб підтримувати сім’ю матеріально.
– Не переживай про це. Ми подбаємо про Матвія, ти зосередься на роботі, – запропонувала свекруха.
Чесно кажучи, Віра Гаврилівна не тільки вела господарство, а й чудово доглядала за нашим синочком. Вона водила його на довгі прогулянки і часто вкладала спати, тому що я довше затримувалася на роботі. Не кажучи вже про Сергія, який майже щодня приходив додому ввечері, а часом і вночі. Організувати спільне життя для свекрухи не було проблемою, адже ми всі жили під одним дахом.
Після того “чорного” дня ніби все залишилося по-старому. Я ще жила у батьків чоловіка і ходила на роботу. Віра Гаврилівна опікувалася своїм онуком, але Олег Петрович став більше часу проводити на роботі. Вся наша родина потроху вчилася жити без Сергія. Ми передавали всю свою любов маленькому Матвію.
– Валентино, ти ще така молода, тобі немає навіть 30, – сперечалися мої друзі, намагаючись умовити мене піти з ними в кіно чи на каву. – Ти ж не думаєш провести решту життя на самоті, чи не так?
Чесно кажучи, спочатку мені зовсім не хотілося виходити з дому. Я більше любила проводити час зі своїм маленьким сином, грати з ним і піклуватися про нього. Але через деякий час я зрозуміла, що я себе обмежую.
Мене більше хвилювало, що думають свекруха і свекор. Я намагалася не робити нічого, що могло б їх образити. Я навіть уникала спілкування з чоловіками. Я навіть не згадувала про своїх колег по роботі, щоб вони не подумали, що я вже забула про Сергія. Попросити свекруху наглядати за Матвієм, щоб я могла піти кудись розважитися, для мене було абсолютно немислимо.
30-річний Мирон щотижня регулярно ходив на пошту, несучи з собою купи рекомендованих листів і пакунків. Я запам’ятала його, тому що листи, які він приносив, були від будівельної фірми, схожої на ту, що була в мого свекра. Він також був доброзичливим, привабливим і трохи розгубленим. Іноді ми спілкувалися і поступово пізнавали один одного.
Одного дня він прийшов набагато пізніше звичайного. Закінчивши свої справи, він сів на лавку навпроти будинку пошти. Як тільки я пішла додому після роботи, він підвівся і пішов до мене.
– Валентино, будь ласка, вибач мене за відвертість, але ми вже не діти. Я хотів би запросити тебе на побачення. Як щодо того, щоб ми пішли кудись завтра?, – випалив він на одному диханні. Його пропозиція мене не здивувала.
– Я хотіла б зустрітися. Мені просто потрібно знайти когось, хто б попіклувався про мого сина.
– Я впевнений, що ти щось придумаєш. Будь готова завтра о шостій. А якщо ти не знайдеш няню для Матвія, просто візьми його з собою. Я не буду проти.
Відтоді ми бачилися майже щодня. Спочатку я шукала різні причини, щоб вийти. Але потім Мирон дав мені зрозуміти, що таке приховування не є правильним.
– Тобі це не потрібно робити. Ти вийшла заміж за Сергія, а не за його батьків, – запевнив він мене.
– Але я не впевнена, що вони мене зрозуміють, – відстоювала я свою позицію.
– Вони люблять Матвія. Я знаю, що вони бояться, що вони його втратять.
– Ти повинна пояснити їм, що навіть якщо ти знову вийдеш заміж, нічого не зміниться.
Коли свекруха і свекор перший раз поїхали з нами на невеличкий відпочинок біля озера, то спочатку трималися від нас осторонь. Вони сиділи самі на лавочці. Ми заохочували їх піти з нами погуляти в парк, але вони відмовилися. Я помітила, що вони намагаються уникнути контакту з Мироном.
Свекру раптово стало зле. Ні з того ні з сього йому просто підкосились ноги. Віра Гаврилівна озирнулася в пошуках допомоги, але, не побачивши нікого поблизу, швидко підвелася і побігла до будівель бази відпочинку. Вона викликала швидку допомогу, а потім поспішила назад до озера з власником закладу.
Допомога приїхала, але минуло вже близько 15 хвилин. Ми щойно повернулися з прогулянки. Біля озера зібралася велика група людей. Я відразу відчула, що щось сталося. Я підбігла до заплаканої свекрухи та санітарів, які стояли поруч. Мирон йшов за мною і ніс маленького Матвія.
– Що сталося?, – тихо запитала я.
Моя свекруха не могла говорити, тому молодий фельдшер відповів на моє запитання: “Все серйозно. Було б добре, щоб хтось із вас поїхав з нами в клініку. Швидше вирішуйте, хто поїде”.
Мирон впевнено підійшов до фельдшера і запропонував поїхати з ними. Ну, так він і потрапив у мою родину. Порятунок мого свекра відкрив для нього двері, і я змогла знову почати жити з чоловіком, якого я люблю, і він любить мене…
Ось така моя історія з життя…