– Для чого тобі ці заробітки, сину? Ну маєш тут роботу хорошу. Та твої друзі і половини того не заробляють і ніде не рипаються, – говорила я сину. Але Денис мене не слухав.
– Поїду, не на довго, на рік-два, зароблю якісь стартові гроші, відкрию свій бізнес і заживу в Україні з дружиною і дітьми.
Валя особливо його не зупиняла. Невістка не з тих людей, що спішать йти на роботу. Вона тиха, скромна і важко вливається в колектив.
Їй легше чоловіка на край світу відправити, ніж самій з хати кудись вийти.
А я ніби відчувала, що щось з тими заробітками буде не те.
Десь рік часу Денис гроші надсилав, дзвонив, цікавився дітьми, а потім почав все частіше пропадати.
Невістка з дітьми жила в квартирі сина, а точніше, мого чоловіка. Він у свого брата викупив частку і тепер ця квартира його.
Десь за півтори роки син признався чоловіку, що в нього там є жінка, яку він кохає і він в Україну повертатися не хоче.
Місяць часу ми не могли в цьому признатися невістці. Але розмова була неминучою. Ми до останнього думали, що син одумається, але навіть розмова з батьком не допомогла.
– Я не хочу марнувати життя з жінкою, яку не кохаю. Це моє життя і моє рішення.
Ми не могли виставити Валю з онуками на вулицю, тому й дозволили жити в нашій квартирі. Спершу Денис висилав гроші і їм хватало, але з часом переводи зменшились, а витрати почали збільшуватися.
Ми з чоловіком вже і комунальні на себе взяли, потім і продукти стали для онуків купляти і одяг.
Валя все говорила, що ми їй і дітям винні, бо це наш син їх покинув напризволяще.
Ми повністю забезпечували довгий час життя невістки і онуків, бо почувались винними. Син же казав цього не робити, бо вона сама може йти на роботу і ростити дітей.
В один момент ми перестали оплачувати їй хороше життя, а на собі залишили лише комунальні, бо це наша квартира і ми не хочемо цих проблем з боргами.
Родичі кажуть проганяти таку невістку з хати. Я то і сама розумію, якби ж вона хоч працювала. Діти вже не малюки, а вона досі дома.
Я не знаю, як мені бути. Чоловік такий, що б завтра їй на двері показав, а мені онуків шкода.
Як нам бути?
Автор – Карамелька