– Ти мало того, що просто викреслила зі свого життя нашого сина, який тебе так кохав, ти ще й хочеш відібрати в нас єдину радість, нашу онучку, наш сенс життя? Ні, цього не буде. Якщо ти все ж вирішиш віддалитися з нашого життя, то знай, від нас ти не отримаєш більше жодної допомоги. Тобі є що втрачати, то ж задумайся, Вероніко, – сказав обурено свекор стоячи біля вікна.
Свекруха ж сиділа поруч зі мною за столом і по чашці, яку вона тримала, я бачила, що в неї від хвилювання трусяться руки.
Я недавно прочитала тут історію, де свекри не можуть змиритися з тим, що невістка, після того, як не стало чоловіка, їх сина, почала нове життя і зустріла чоловіка, який робить її щасливою.
В мене дуже схожа ситуація, тому хочу також вилити вам душу.
Чоловіка не стало раптово. Не буду описувати що і як, для мене це досі важко згадувати.
Я залишилася з п’ятирічною донечкою одна.
Мами в мене немає. Виховував мене батько, а точніше, його батьки, мої дідусь і бабуся, які живуть в селі. В тата ж інша сім’я, діти, він вважає, раз я вже доросла, то не потребую його уваги.
Для мене справді батьками стали мої свекри. Віра Богданівна замінила мені маму, якої мені так не хватало, а Віктор Тарасович – батька.
Коли ми з чоловіком подарували їм онучку, вони готові були нас озолотити.
Андрій був чудовим чоловіком і татом. Я дякувала Богу, що подарував мені саме такого чоловіка.
Але, на жаль, Боженька вирішив його від мене забрати дуже рано.
Я на той час не працювала, хоча Софійка вже ходила в садочок. Поки я шукала роботу то жила на збереження, які в нас були і також добре мені допомагали батьки Андрія.
Вони просили приходити до них частіше, що ми одна сім’я і повинні триматися купки.
Я таки вийшла на роботу, але свекри продовжували допомагати, але гроші зазвичай йшли на їх онучку.
Але коли минуло півтора року я зустріла Бориса.
Я не відразу підпустила його до себе, але крок за кроком і я розтанула. Я знову відчула, як це бути біля сильного плеча.
Я не хотіла про це розказувати свекрам бо не знала, як вони на це відреагують.
Але одного разу вони покликали нас з Софійкою до себе на обід.
Мама сиділа за столом, а тато розглядав щось у вікні.
– Ми знаємо, що у тебе з’явився чоловік. Як ти могла так швидко забути нашого сина? Ти думаєш, йому приємно дивитися на тебе з небес? А Софійка, як же вона? Ти про неї подумала?
До свекрухи доєднався і свекор. Мене вичитували наче школярку, а після сказали, якщо я не припиню ці стосунки, то можу забути про їх допомогу.
Мені не потрібні їх гроші, я не хочу псувати з ними стосунки, а тим більше роз’єднувати їх з єдиною онучкою, але вони сталять такі умови, на які я не знаю як маю реагувати.
Невже я не маю права на щастя? Невже я до кінця життя повинна носити на голові чорну хустину, бо цього вимагають свекри?
Автор – Карамелька