Колись давно жила одна сім’я, де було два сини — старший, на ім’я Олег, і молодший, Петро. Мати, Любов Іванівна, була жінкою суворою, з чітким уявленням про те, як має будуватися життя в її родині. Вона завжди казала, що старший син має бути відповідальним і сильним, а тому його роль у сім’ї полягала в тому, щоб підтримувати молодших, а не чекати допомоги.
Всі ресурси сім’ї, особливо великі кошти, які вона заробляла завдяки бізнесу, мама розподіляла між синами не рівно. Молодший Петро завжди отримував більше — подарунки, гроші на навчання, навіть особливі привілеї, коли йшлося про відпустки або дозвілля. Всі думки мами були спрямовані на те, щоб молодший син не відчував нестачі, а старший, як «старший», мусив працювати важче і витримувати більші випробування. Олег був слухняним і намагався не заперечувати, хоч і з кожним роком йому ставало дедалі важче спостерігати за цим розподілом.
Він не міг зрозуміти, чому його брат отримує стільки переваг, хоча сам працював не менш старанно, часто навіть більше, бо вважав своїм обов’язком допомагати сім’ї та зберігати стабільність. Петро ж жив без особливих турбот, бо мама все робила за нього: навчання, вибір кар’єри, навіть друзі.
Одного разу, коли Олегу було вже 28, а Петру — 24, сталася трагічна подія, що змінила все. Любов Іванівна серйозно захворіла, і лікарі сказали, що їй залишилось кілька місяців. Це було великою трагедією для всієї родини, але саме в цей момент, коли Любов Іванівна залишалась лежати в лікарні, розкрилась справжня суть її синочків.
Петро, як завжди, жив в своєму світі, а старший син Олег намагався організувати все для матері, узяв на себе всі справи по дому та бізнесу, а також влаштувався на декілька додаткових робіт, щоб забезпечити родину фінансово. Але один день, коли Олег прийшов до лікарні до матері, її вигляд вразив його: вона лежала бліда і слабка, але очі її горіли — ніби вона мала щось сказати.
— Олеже, ти ніколи не ображався, що я ділила гроші лише з Петром? — запитала вона, а її голос був трохи слабким, але в ньому звучала твердість.
Олег був здивований. Він не знав, що відповісти. Мати завжди говорила, що він має бути дорослим і не сприймати цього серйозно.
— Чому ти так робила? — лише запитав він.
Любов Іванівна взяла паузу, після чого розповіла свою історію.
— Ти завжди був таким самостійним, Олеже. Я ніколи не сумнівалась у твоїй силі і здатності справитися з будь-чим. Я вирішила, що Петро потребує більше уваги, бо він не має такої внутрішньої впевненості, як ти. Він завжди був більш уразливим і потребував моєї допомоги. І я думала, що так буде правильно, бо він ще не доріс до того, щоб все робити самостійно, як ти.
Олег почав розуміти, що насправді мама вважає себе справедливою, хоча її підхід був, мабуть, навіть найменш справедливим.
— Мама, — промовив він, — але ж я теж потребую підтримки. Я завжди намагався бути сильним, але я теж маю право на допомогу.
Мати подивилася на нього і, здається, вперше за довгий час побачила його так, як треба — як людину, яка теж потребує підтримки і уваги. І тоді, в цей момент, щось змінилося в її свідомості.
— Ти правий, Олеже. Я помилялася, — тихо сказала вона. — Ти завжди був готовий віддати усе заради сім’ї, а я насправді ніколи не питала, що тобі потрібно. Може, я думала, що ти все витримаєш, бо старший… Але тепер я бачу, що це неправильно. Ти заслужив на більше.
Цей момент змусив маму переглянути свої уявлення про справедливість. Вона зрозуміла, що кожен з її синів потребує свого часу і уваги, що кожен має право на допомогу і підтримку. І хоча її здоров’я продовжувало погіршуватися, вона відчула, що зрештою змогла знайти правильний шлях.
В кінці кінців, розподіл коштів змінився: обидва сини отримували рівноцінну підтримку. І хоча Любов Іванівна так і не змогла побачити результатів цієї зміни, її слова і вчинки надихнули Олега і Петра на нове ставлення один до одного.
А Олег, хоч і залишався старшим, зрозумів, що справжня сила не в тому, щоб постійно бути самодостатнім, а в тому, щоб ділитися своєю силою і любов’ю з тими, хто поруч.