– Тато є тато, він не обов’язково повинен з дитиною сидіти, а ось мама твоя вчинила, як зозуля і така – справжня!, – сказав мені дідусь, коли мені було років десять, а може й менше.
Бабуся ж захищала перед дідусем обох: і маму і тата. Вона, як жінка, не хотіла, щоб в своєму маленькому сердечку я затаїла на них образу.
Але скажу відверто, я її затаїла.
Батьки мої розписані не були. З’явилася я на світ, але ні мамі ні батькові я потрібна не була.
Родичі по маминій лінії, як любив казати дідусь, були непутящі. То ж мене під своє крило взяли батьки тата.
Мама жила спершу в нашому містечку, але десь коли мені було три, вона поїхала на заробітки в Херсон і так там і залишилася.
Мною вона практично не цікавилася.
Тато також мені і татом не був. Він також мотався спершу по Україні в пошуках чи то роботи чи то вигідної партії для себе, потім і за кордон їздив, але все зароблене спускав на “друзів”. На даний час його вже з нами немає…
Якщо сказати одним словом, то якби не бабуся Ірина і дідусь Віктор, то б плакав за мною дитячий будинок, чим мене дідо і лякав, коли я їх не слухала.
Не скажу, що вони мене дуже сильно любили, але і за це я їм дуже завжди була вдячна.
Мама якщо і приїжджала, то не виглядала на якусь бідну. Гарна зачіска, манікюр, сукня, я дивилася на неї, як на богиню.
Вона вийшла заміж, виховує ще дочку, якій на даний час лише чотирнадцять. Я сестру бачила один раз, на Різдво, коли ми подзвонили, що дідусь вже погано себе почуває.
Через рік за дідусем відійшла у засвіти і бабуся.
Мама приїжджала на прощання, але одна.
– Знай, доню, ти на цьому світі не одна. Я завжди тебе підтримаю. Ти ж маєш мій номер телефону? Дзвони в любий час дня чи ночі, – сказала вона але з таким виразом обличчя, що й дивитись було неприємно.
Наступного разу мама приїхала через рік, щоб поставити батькам пам’ятник.
До мене правда зайшла, і навіть познайомилась з моїм хлопцем.
– А я то думала, ти в дівках так і зістарієшся. Геть в маму не пішла, – сказала вона.
– Не пішла, і слава Богу, – подумала я, але про себе.
Ми з Ігорем просто розписалися, весілля робити не стали, для чого цей пафос та й в наш час.
Мама про це дізналася за пару місяців, але особливого привітання від неї я не почула.
Але я і не хотіла. Я ніколи не відчувала від неї любові, вона мені чужа людина, яка час від часу забігає в гості.
А через рік в нас з Ігорем з’явився син. Мама про це дізналася, привітала нас, але лише словами і через телефон, хоча ми запрошували її на хрестини нашого Матвійка.
– Ви ж мене пробачите, якщо я не приїду? Зараз просто не маю як!
Нашому сину вже чотири місяці. Бабуся його не бачила. А недавно заходить тітка Валя, давня подруга моєї мами.
– Твоя мама в суботу забігала на каву і залишила парасолю. Коли приїде, передаш їй.
– Мама? У вас була моя мама?
– Так, а ти що, її не бачила? Вона не заходила?
Я була здивована. Мама була за дві вулиці від мене. Вона не захотіла провідати ні мене ні познайомитись з онуком.
Ми нічого від неї не хочемо. Просто я ще раз для себе переконалася, що для цієї людини мене просто не існує…
Як з цим жити? Як змиритися, що при живій мамі я сирота?
Автор – Карамелька