Я все життя мріяла мати хорошу сім’ю, доброго чоловіка, тому після народження нашого малюка я повністю присвятила себе довгоочікуваному маленькому синочкові. Не можу сказати, правда, що до чоловіка не було нікого уваги, але таких стосунків, які були у нас раніше до появи дитини, вже не було.
Так йшов місяць, за місяцем, час швидко спливав і я відчувала, як чоловік почав ставитися до мене якось інакше, ніби віддалився. Я намагалася, якось виправити цю ситуацію, яка склалася, хотіла зберегти нашу сім’ю.
Я часто думала про те, що у чоловіка є хтось, що це все не просто так відбувається. Та хоча запізнень додому не було, ночував Олег завжди вдома, телефон вночі не дзвонив, але я, як і всі жінки відчувала, що щось не так зовсім.
І навіть не можу пояснити, чи була я засмучена, хвилювало мене це чи ні, як я і сказала спочатку, я повністю присвятила себе дитині. Якщо інша жінка вже б не знаходила собі через це місця, шукаючи джерело її підозр, то я цього зовсім тоді не робила.
Я сама не можу пояснити, чому у мене таке ставлення до всього цього було. Можливо, це переживає кожна жінка, коли стає мамою і просто центр її всесвіту зміщується на дитину, яку вона любить всією душею.
Джерело підозр само мене знайшло, як не дивно. На одній з вуличних прогулянок з сином, до мене підійшла незнайома, доглянута, красива та стильна жінка, представилася Тетяною.
Вона повідомила мені, що вона жінка мого чоловіка, і що у них все дуже серйозно. Так, чесно кажучи, я була не готова до такої зустрічі, але і не можу сказати, що була здивована цьому дуже, я знала, що ця Тетяна все-таки десь є в житті мого чоловіка, але мене мало хвилювало, хто вона, і як вона виглядає
Розмова була не довгою, хвилин можливо 20, і майже весь час говорила вона, про високі почуття, про кохання, слізно просила мене попросити мого чоловіка залишити мене, я лише посміхнулася їй, так, як сказати мені не було чого. Важко було добрати слова.
Увечері я Олегу все розповіла про нашу зустріч з Тетяною, і дала йому право вибору, сказала, що якщо він хоче, то нехай йде, я його не триматиму, вирішувати йому, і через 2 дні він таки пішов. Я була готова до цього вибору, тому особливо не засмутилася тому. Сама на розлучення подавати не стала, чекала цього кроку від чоловіка, але так і не дочекалася його, на жаль.
А вже через місяць після того, як Олег зібрав свої речі і від мене пішов, став писати мені повідомлення вранці та ввечері, бажав доброго ранку і на добраніч, став приходити до сина кожен день, робити мені компліменти, що мене дуже дивувало, адже він наче був рідним мені, попри все.
Дивлячись на нього, я частенько стала ловити себе на думці, що я сумую, і все ще щиро кохаю його. Чоловік добре до мене ставиться, тепло, ми можемо сісти і вдвох попити чай чи каву, спілкуємося, адже я все ще кохаю його і він тато мого сина.
Але Олег чомусь не просить повернутися в сім’ю, заради нашого спільного сімейного щастя і нашої дитини, я б вибачила йому, адже він людина хороша, ми з ним добре жили, та Олег мовчить.
Я тепер не знаю, як мені вірно вчинити. Намагатися самій робити все, щоб він повернувся, чи краще просити, щоб він не приходив до нас, адже жити на дві сім’ї це не правильно: він собі буде щасливим, а я залишуся ні з чим, адже мої роки молоді минають.
Виходить, що чоловік ніби залишив нас, але хоче бути в нашому житті. Хіба правильно це? Яке мудре рішення мені прийняти?
Фото ілюстративне.