Я був опорою для своєї дружини. Я з любов’ю піклувався про неї протягом нашого спільного життя, а особливо в останні, найважчі для неї часи. Я довгий час сумував, але в моє життя несподівано увійшла нова жінка. Але коли теща дізналася про це, то засудила.
Ми з Русланою прожили в шлюбі двадцять п’ять років, виховали двох синів. Хлопці вже дорослі і мають своє життя. Наш шлюб був дуже гарний. Ми були один для одного опорою і підтримкою.
Але одного дня в наше життя потрапила “чорна хмара”, яка і поділила це життя на “до” і “після”. В той день ми дізналися, що Руслана згасає і залишилися лічені місяці, коли вона буде зі мною поруч.
В той день ми довго мовчки стояли в обіймах. Я взагалі не зрозумів як поводитися і що робити. Це дуже важко. І це був початок довгого і не легкого шляху. Руслана не хотіла “відтягувати час”. Вона відмовилась від усього запропонованого. Вона вирішила просто жити, ніби нічого не відбувається.
Я робив усе можливе, що від мене залежало, лиш би Руслана побільше усміхалася, хоча це було дуже важко.
Моя кохана відлетіла від мене на хмаринку навіть раніше, ніж було очікувано…
За весь рік мама Руслани, моя теща, жодного разу нічим мені не допомогла. Вона просто сиділа біля неї і завивала без перестанку, що лише шкодило.
Я дуже вдячний нашим з Русланою синам. Вони в цьому плані виявилися мужніми і трималися до останнього. Вони були найбільшою підтримкою у ці дні. Вони не тільки допомагали мені з мамою, але й годинами могли розмовляти з нею, тримаючи її за руку.
Після того як Руслани не стало я ніколи не чув від своєї тещі подяки за те, як мужньо ми трималися з хлопцями і робили все, лиш би її дочці було краще. Теща сприймала все як належне.
Сини були спустошені, але продовжували жити. В них є свої половинки за ради яких потрібно було триматися. До того ж вони жили в іншому від мене місті.
Я закрився від зовнішнього світу і хотів побути на самоті. Десь через пів року я завів собаку і почав гуляти в парку, що поблизу будинку. Тиша і рух на природі мені подобалися. І саме там я зустрів Вероніку. В неї також собака і спільні теми нас зблизили.
Минула вже річниця за Русланою. Я замовив в церкві службу, а після з букетом квітів і лампадкою відправився на місце її спочинку.
На зворотному шляху заїхав у кафе випити кави. Через деякий час до кафе приїхала і Вероніка, я запросив її побути зі мною. Ми поговорили і домовилися разом прогулятися.
Ми дружили два місяці, спілкувалися, і я побачив, що почав змінюватися. Моя темрява відступала, і я зрозумів, що з нетерпінням чекаю знову побачити Вероніку. Минуло ще два місяці, перш ніж ми несміливо поділилися своїми почуттями.
Я розповів своїм синам про свою нову любов, і вони були за мене дуже раді.
– Тату, ми дуже раді, що ти не один. Ми хвилювалися за тебе. Тепер ти в надійних руках і нам так спокійніше! Ти заслуговуєш на щастя. Мама з небес за тебе радіє, як і ми з братом!
На жаль, зовсім інша реакція була з боку моєї тещі, яка дізналася про мої нові стосунки від когось раніше, ніж я розповів їй особисто.
Вона прийшла до мене додому і засудила. Сказала, що я заплямував пам’ять її дочки. Як я міг дозволити собі знайти нову жінку менш ніж через два роки після її відходу? І навіть коли вона йшла, вона вигукувала, що викреслює мене зі свого життя.
Мені дуже прикро за її реакцію, але я не відмовлюся від Вероніки. Я маю право жити своє життя так, як того хочу я, а не так, як це вимагає від мене теща.
Невже я зробив щось погане? Чи має право обурюватися за мій вчинок теща?