– А що тобі не подобається, Ірино? Я ж не в твоїй машині на переднє місце сідаю, а свого сина. Тобі ж краще ззаду вмоститися, до того ж, там твій син в автокріслі, за яким потрібно доглядати.
– Мій? Мій син? А може наш з Іваном? Ви нічого не плутаєте?, – почала обурюватися я.
– Ой, не так сказала, а ти вже завелася. Ти з моїм сином живеш, всі вечори ви разом, дай хоч на наших спільних поїздках я біля нього побуду, – відповіла свекруха, коли всадилася біля чоловіка, коли ми всією сім’єю, або навіть родиною, їхали на дачу.
Я ніколи такого не бачила, щоб спереду, біля водія сідала мама, а не дружина. Ну це смішно, погодьтесь.
До того ж, в моїй автівці їй нічого не мішало їхати ззаду, поруч з онуком, а тут на тобі: автівка її сина, її автівка.
– Якби я не настояла Івана з навчанням, то б не бачили ви на своєму подвір’ї такої покупки, – сказала Іванна Дмитрівна.
Але свекруха не уточнює того факту, що ми з Іваном одружені вже п’ять років. І в нашу сім’ю я вже “в’їхала” на своїх важко зароблених колесах.
– То це не рахується по вашому? Чи що?
Свекруха лише очі закочує. Моя машина то так, з неба впала, а її син завдяки її “наполегливості” купив.
Щоб ви розуміли, Іван закінчив університет, але і дня за спеціальністю не пропрацював. Він довго пробував відкрити бізнес з кумом, але коли все пішло на дно, і вони лише влипли в борги, Іван задумався і пішов спершу працювати звичайним таксистом, а потім вже разом зі мною ми відкрили власну справу – автомийку.
Всі ці п’ять років ми з Іваном всюди їздили на моїй машині, купленій до шлюбу. В моєї свекрухи дача за містом. Ми ж і її возили і не тільки її, а й граблі, мішки з картоплею і різні підживки.
Ніколи вона і словом не обмовилася, що їй на задньому сидінні не зручно чи тісно. Щось вони там з нашим сином собі то грали то віршики розказували.
А тут в один момент все змінилося.
Чоловік нарешті наскладав собі на улюблену марку автомобіля. Я купила додаткове автокрісло для сина, щоб не перекидати з автівки в автівку.
І всіх все влаштовувало до того часу, поки не прийшлось свекруху везти на дачу.
Я пристібала сина, як свекруха мене обійшла і з шиком сіла на переднє сидіння.
– Там мені буде тісно. Тут набагато краще. Я маю повне право, як і ти, тут сидіти. До того ж ти з Іваном весь час. Я ж також хочу побути хоч інколи поруч з сином, – сказала свекруха.
Я ж чекала, що Іван вставить своє “вступне” слово, але він цей момент проігнорував, а що гірше, заступився за свою маму.
– Мамі там справді тісно, в неї ж коліна… і взагалі, яка тобі різниця де їхати?
– Коліна? Та і в мене є коліна! А різниця велика, – говорила я, коли свекруха вже пристібала ремінь безпеки, – Я твоя законна дружина. Все майно, придбане в офіційному шлюбі, наше з тобою спільне. Яким тут боком твоя мама, Іване?
– Я не думала що ти така! , – відстібаючи ремінь сказала свекруха і вийшла з автівки.
Того дня на дачі прибиралося на городі мовчки. Кожен думав над своєю поведінкою. Але мені цікаво, чи це так у всіх? Дорогі жіночки, де ви сидите, біля чоловіка, чи біля дитини, як каже моя свекруха.
Просто дивно, чому ж вона в моїй автівці стільки років мовчала…
Автор – Карамелька