Моя донька, відколи вийшла заміж, зрідка стала спілкуватися зі мною, немає у нас стосунків таких теплих, як були колись. Я на пенсії, сумно мені, я їй дзвоню, та вона може лише на 5 чи 7 раз взяти телефон і то говорить чую розлючена вже.
Ми з донькою завжди були близькими, вона мені розповідала все до найменших дрібниць, а зараз так віддалилася, я її не впізнаю, наче чужа людина вона мені. Все б нічого, якось би жила собі, але ж вона у мене єдина дитина, більше у мене нікого немає, чоловіка, не стало, на жаль, вже давно.
Зараз часи такі важкі в країні, я хвилююся за неї, тому частіше їй телефоную, адже вона на окраїні нашого міста живе, так далеко від мене. Нещодавно Віра мамою стала, у мене є маленький онук і я сподівалася, що донька тепер частіше запрошуватиме мене до себе, але чомусь виходить навпаки.
Я дуже раділа, коли донька заміж виходила, адже чоловік їй добрий зустрівся, тому я за неї спокійна була. Але, лише коли вона переїхала жити до нього, я зрозуміла, наскільки самотня тепер залишилася. Я ще працюю, але коли з роботи повертаюся, то вдома порожнеча, навіть вечерю готувати не хочу, адже раніше донька була, а тепер для себе одної бажання немає готувати, на кухні поп’ю чай та й все.
Вечорами сиджу і так мені одній самотньо, доньці телефоную, та вона зрідка бере телефон: то вона дитину спати вкладає, то вечеряє з чоловіком. Я її розумію, але ж вона ніколи не подзвонить сама.
Мені подруга вчора написала, що в тій частині міста, де моя донька живе, щось сталося і в них зникло світло, ще й тепло на днях вимкнули в Києві. Я стала хвилюватися за доньку, адже її чоловік на роботі, а вона з дитиною вдома сама.
Я телефонувала разів зо 20, та донька жодного разу не взяла телефон. Так хвилювалася, що не передати словами. Тоді я одягнулася і виїхала до доньки. Коли вже пів дороги проїхала, Віра сама набрала мене. І замість того, щоб пояснити, стала докоряти.
“Мамо, в тебе свого життя немає чи як? Ти ще б 20 разів мене набрала! Я вимкнула звук, адже спала дитина. Іноді у мене роботи багато, а ти телефонуєш мені по 100 раз. Все добре у мене, світло з’явилося ще відразу, немає хвилюватися чого. А їхати до мене не треба, зараз подруга до мене прийде, я тобі ввечері перетелефоную. Бувай!” – сказала сердито донька.
Я розуміла, що вона образилася, мене не чекає, на наступній зупинці вийшла з маршрутки і поїхала додому назад. Та ввечері донька мене й не набрала, лише вранці подзвонила.
Віра сказала, що засиділася з подругою допізна, а в 10 годин не хотіла дзвонити мені, адже думала, що я сплю. Я вже й не стала казати, що не могла заснути до 12 ночі, адже чекала її дзвінка.
Донька поклала телефон. А мені так прикро стало. Навіть вчора, я вже їду до неї, вона це добре знала, але розвернула мене, адже я набридаю їй своєю присутністю і своїми дзвінками. Віра каже, що я їй рідна людина і вона до мене дуже близька, та просить не втручатися в її сімейне життя, не дзвонити часто, а знайти собі подруг, гарно проводити час і жити для себе.
Дуже прикро чути від доньки таке. Чи це всі діти віддаляють від батьків, коли створюють власні сім’ї? Чи нормально це? Я не можу пробачити доньці вчорашній вечір.
Фото ілюстративне.