У нас з чоловіком співпали відпустки на початку жовтня. Ми мріяли про відпустку в Карпатах, де ще не були. Завжди їздили влітку і тільки на Азовське море, ну а тепер обрали інший варіант.
Ми заздалегідь забронювали невеликий будинок в селі недалеко від Яремче, біля річки. Так довго чекали на відпустку! Діти навіть зайвий раз нічого не випрошували, бо знали, як сильно ми витратилися.
Мріяли, як дивитимемося на гори на заході сонця, насолоджуватимемося дзюрчанням води і чистим повітрям. Але в життя були інші плани.
Буквально за два дні до від’їзду чоловік зламав ногу. Свекруха сказала:
– Ну куди ви тепер поїдете! Залишайтеся, доглядайте Олежку!
А депозит незворотній. Для нас це чималі гроші. Я хотіла погодитися зі свекрухою, бо було лячно їхати одній із двома дітьми так далеко, ще й на два тижні! Що я там робитиму з ними? Вони ж своїми примхами мене виведуть із себе.
Навіть удвох із чоловіком ми ледве впоралися б, а тут я сама! Але потім побачила, як донька та син засмутилися, і вирішила ризикнути. А чоловік уже не маленький, тим більше, батьки його на машині, недалеко живуть.
Приїхали до села, заселились у будиночок. А навколо купа зелені, невелика річка тече – так добре і тихо. Поки гуляла, познайомилась із сусідами.
В однієї жінки замовила парне молоко, в іншої – домашні яйця купила і сир. Діти встигли познайомитись із сусідськими дітьми-підлітками. Син їм планшет показував – хлопці аж верещали від захоплення.
Я дивилися на ці краєвиди, зелені хвилі навкруги аж до неба і мені не вірилося, що метушня, робота і домашні справи залишилися в Києві.
Доньці 14 років. Дивлюся, вона поклала око на хлопчика-сусіда, брюнета років 16. Прокидається щоранку, щоб подивитися, як він корів виганяє. Той помітив, як вона виглядає, підійшов, кинув камінчик у вікно.
А я підглядаю в прочинені двері. Вона вікно відчиняє, а хлопець простягає їй якусь яскраву, гарну квітку, назви якої я не знаю. Більше я підглядати не стала.
Але ввечері, коли син заснув, ми пішли на кухню пити чай. Софійка сама заварила його, сказала, що трави дала мати того хлопця. Ми проговорили майже до світанку. Вона зізналася, що в школі є хлопчик, якого вона любить, а той з неї насміхається.
Так дивно, що ми раніше не обговорювали це. Тільки оцінки та успіхи в музичній школі, іноді її подруг. Але не таке. Сидячи на цій кухні, я побачила, що переді мною вже не дівчинка, а мудра, доросла дівчинка. Ще трохи, і вона поїде від мене. І ми бачитимемося рідше.
Тоді мені захотілося затримати мить, поки вона ось тут поруч зі мною, така відкрита. Проживати час, коли мої діти зв мною, обіймати їх частіше, говорити і дивитися їм прямо в очі.
Синові 10. Він кожну вільну секунду проводить за комп’ютером. Сідає їсти – бере планшет. Їде у машині – дивиться у телефон. Я втомилася із цим боротися. І карала, і відбирала – все без толку.
Ми з чоловіком записували його до різних секцій – Артему скрізь нудно. А в селі він узагалі забув про гаджети. А все тому, що зрештою знайшов хобі! І це – немає межі моєму подиву – готування!
Талант почав відкриватися ще на ринку в Яремче, коли син з азартом вибирав найстигліший кавун, ідеальної форми кабачки, ароматну зелень. Навіть торгувався. Продавці-чоловіки його поважали, за кілька днів уже почали вітатись за руку.
Ми готували разом, багато сміялися і балакали, потім він посадив мене на крісло і сказав:
– Мамо, я сам впораюся, а ти поруч посидь, чай попий.
Я пила чай і згадувала, як ми проводили відпустку раніше. Вставали рано-вранці, я готувала сніданок, поспішали на море, потім наш тато обов’язково тяг нас на якусь екскурсію по спеці. Ми поверталися втомлені, щоб знову зіскочити ні світло ні зоря. Але так хотів тато.
А зараз мені стало так добре та спокійно. Можливо, вперше за багато років. Я зрозуміла, що мої діти вже дорослі. Що вони можуть приготувати собі їжу, подбати про себе.
Просто треба дати їм трохи більше свободи. І підтримки, якщо вони попросять. А ще набагато важливіше говорити та слухати, ніж доглядати та розважати.
Повернулися додому. Чоловік лежить перед телевізором. У квартирі бардак, у холодильнику – пельмені та заморожена піца. Діти одразу ж розбіглися своїми кутами і уткнулися в телефони.
Все повернулося на свої місця, варто було лише переступити поріг квартири. А я вийшла вчора в магазин за продуктами, зупинилася подивитися на захід сонця. І дуже задумалася.
Розлучатися і в село? Адже моя робота може бути і віддаленою. Але як наважитися на такі зміни?
Фото – авторське.