Мені було важко змиритися з втратою батька. Він був всім для мене, і не лише для мене. Тато був людиною дуже світлою і співчутливою. Він ніколи не проходив повз там, де міг чимось допомогти. І не важливо чи допомога ця фінансова чи просто підтримка добрим словом.
Ми жили дуже гарно. Своє дитинство я ніколи не забуду. Я мала все про що тільки могла мріяти. Гарні іграшки, увага і тепло батьків, подорожі на літаку. Мої подружки про це могли лише мріяти.
Я часто ділилася іграшками чи смаколиками, які привозила з-за кордону зі своєю найкращою подругою Іриною. Ми з нею росли разом, ходили в садочок, після сиділи за одною партою, і лише в студентські роки ми роз’їхалися на деякий час один від одного.
Я бачила, як мені заздрила Ірина, тому намагалася ділитися з нею усім можливим.
Я ж і подумати не могла, що одного дня вона зазіхне на щось більше.
В 25 я вийшла заміж. Чоловіка я собі завжди шукала схожого на свого батька. Він був для мене прикладом справжньої сім’ї.
Він був бізнесменом до кінчиків нігтів. Він зміг заробити на будь-чому. Ну є такі люди, в руках яких кипить робота. Саме тому ми й жили не бідно. Але відразу ж напишу, тато був надзвичайно чесною і відданою людиною. Він ніколи і нікого не образив, чи боронь Боже обманув.
Все, що він нажив, було чесним трудом.
З Іриною після того як я вийшла заміж, ми зустрічалися вже не так часто, хоча й жили в одному містечку.
Одного разу до мене дійшли чутки, що Ірина при надії. Заміжня вона не була, тому ця новина сколихнула усе містечко.
– Іринко, я тебе вітаю! Хто там? Хлопчик чи дівчинка?, – спитала я подругу, коли вперше побачила з чималим животиком.
– Дівчинка, моя принцеска, – відповіла Ірина і трішки зашарілася.
Я не планувала розпитувати що і звідки, бо розуміла, це її життя і мені вмішуватись не варто.
– Може, вип’ємо кави?, – запропонувала Ірина і я погодилася.
В кав’ярні Ірина більше розпитувала про мене, про сім’ю, сина. Про себе ж лише натякнула, що “подарунок долі” вона отримала на одному з курортів, де відпочивала і що дуже щаслива, що в неї буде ця дитинка.
Я дуже пораділа за подругу бо розуміла, що діти це велике щастя особливо в нашому віці. І не важливо, заміжня ти, чи самостійно виховаєш дитя, аби всі були здорові та щасливі.
Ірина привела на світ донечку, назвала Марічкою. Ми не сильно вже дружили, але зрідка та й зустрічалися.
Заміж Ірина так і не вийшла.
Час минав, Марічка вже готувалася до першого класу. Вона дуже розумна дівчинка, навіть, я б сказала, не по роках.
І когось своєю наполегливістю вона мені дуже нагадувала.
Але щоб там не було, я дуже раділа і за Ірину і за її Марічку.
А потім сталося непоправне – не стало мого батька, того, кого я дуже сильно любила.
Я навіть не пам’ятаю як ми готувалися до його прощання, все було наче в тумані. Єдине, що я чітко запам’ятала, так це те, що на прощання з батьком приїхала і Ірина з Марічкою.
– Дякую, що розділили з нами наше горе, але не потрібно було вести дитину на таку “подію”. Вона ще зовсім маленька, – сказала я Ірині, але вона нічого не відповіла, лише поправила на голові Марічки волоссячко.
Минув деякий час. Всі ми змирилися з втратою. І прийшов час коли нас усіх найближчих зібрав у себе нотаріус.
Все, що мало в рівних частинах належати нам з мамою, тато розділив на трьох. Нотаріус декілька разів сказав – “Марічці”.
– Мамо, якій Марічці? Це якесь непорозуміння? В нас немає ніякої Марічки. Невже тато щось таке накрутив? Я ніколи в це не повірю.
– Доню, твій тато був дуже справедливим, тому, не сумнівайся в його волі.
– Але я знаю лише одну Марічку, і це дочка Ірини, моєї подруги, – сказала я, а мама в той час опустила голову.
Від новин, які розгортались далі мені ставало не добре.
Моя подруга, яка завжди мені заздрила, що я маю такого багатого і доброго тата просто обкрутила його при нагоді і подарувала йому дитину.
Марічка, моя сестричка…
– Вибач, я не могла тобі це сказати. Не думай, що я все зробила спеціально. Так сталося. Випадково. Ми не зустрічалися, просто одного дня опинилися в одному місці. Я не могла сказати правду. Твій тато дуже любив тебе і твою маму, – сказала мені Ірина.
Було дуже важко це сприйняти і ні, не через те, що Марічка по закону має право на певну частку в бізнесі тата, а тому, що в один момент зруйнувався мій світ. Тато був для мене прикладом, а, виявляється, він не був вже й таким святим.
Мама про все знала, але робила все, щоб про це не дізналася я.
Мені важко. Я не знаю що робити. Як змиритися з тим, що вчинила подруга і продовжувати жити звичним життям?
Автор – Карамелька