Ми з Надією одружилися коли мені було 25, а їй 23. Вже чекали тоді на первістка. Наші батьки обоє з приватного сектору, прості робочі були, а нам хотілося жити десь в центрі міста, в квартирі. Ми й орендували собі тоді маленьку кімнату, але хотілося більшого.
Надя моя вчителька, а я працював водієм на хлібокомбінаті. Заробляли ми достатньо на їжу і одягти щось недороге, але не більше.
Коли у нас народилися вже двоє дітей, стало ще важче. Ми тоді вже жили у двокімнатній квартирі, але старенькій і знову ж таки орендованій.
Надя працювала не тільки вчителькою, а й почала займатися репетиторством, щоб допомагати мені утримувати нашу велику сім’ю і збирати на своє житло.
Коли старші донечки ходили в початкову школу, а Надя чекала третю дитину – нашого меншого сина, мені і запропонували цю роботу закордоном.
Справа в тому, що я служив у морській піхоті, і осо мій друг-моряк запропонував мені роботу на морі, на кораблі. Але наше місто так далеко від моря, плюс така робота передбачала, що мене по багато місяців не буватиме вдома.
Але це був шанс вилізти нарешті зі злиднів,,стати на ноги та ще й допомагати літнім батькам. І Надя мене відпустила.
Перший раз мене не було вдома більше року. За цей час у мене народився син, коли я приїхав, він вже ходив і говорив перші слова.
Але найріднішим чоловіком у житті сина був на той момент не я, а мій хороший знайомий, який став хрещеним батьком Данилка.
Тарас і раніше був нашому житті, він працював в нашому місті на заводі, а сімʼя його була в іншій області. Його дружина не погодилася свого часу переїхати з ним, бо у всьому слухала свою матір, яка весь час втручалася в життя їхньої родини.
Ми служили колись разом, але в ті часи друзями не були, а потоваришували вже коли обидва опинилися в Хмельницькому: для мене це рідне місто, а Тарас приїхав сюди працювати.
Ми спілкувалися, проводили час іноді в одній компанії, мої дівчата дуже любили дядька Тараса. А коли я повернулася щ далекого плавання, я зрозумів, що Тарас став справжньою опорою для моєї родини у мою відсутність.
Так, я привіз додому не малі гроші, але Наді з трьома дітьми, без машини, на орендованій квартирі фізично було дуже важко.
І він весь час її підтримував, допомагав, був поруч, коли хворіли діти, возив маленького Даню з Надією на огляд в столицю, купував все необхідне, бо висилати гроші поштою я не наважився, а Наді часто їх не вистачало.
Так, не подумайте, я здоровий нормальний чоловік і я неймовірно ревнував. Але і був йому йому вдячний. І вірив їм, дуже хотів вірити, що вони просто куми і не обманюють мене.
З часом, вже після другого мого повернення, ця моя Віра розсипалася, але я реаліст і був всередині готовий до цього.
На той час ми вже же к переїхали в нову трикімнатну квартиру. Купили ми її «нульову», після здачі будинку, і там все треба було робити самостійно.
Поки мене не було, Надя і Тарас робили там ремонт, тож коли я повернувся, мене чекала затишна красива квартира в новобудові. Дім, доглянуті діти, любляча дружина. І Надя дійсно мене кохала, я це відчував. Просто – не тільки мене.
Я про все здогадався, коли відчув від неї його запах. Я його знав. Це були чи його парфуми, чи просто запах людини, яку я дуже добре знаю.
Це було в один з моїх приїздів додому. Як я вже казав, Тарас працював у нашому місті на постійній основі, до сімʼї їздив спочатку на вихідні, а потім все рідше і рідше. Моя родина тепер була і його сім’єю.
Я безмежно любив і Надію, і наших трьох дітей. І я змирився. Я знав, що вона кохає нас обох. Він неймовірно багато зробив для нашої родини, для моїх дітей.
Коли я приїздив, ми спілкувалися всі разом і вони ніяк себе не проявляли у моїй присутності. Над робила все, щоб я відчував її любов і повагу.
Ми їздили відпочивати, купили машину, зробили ремонт у батьків, а з роками Тарас допоміг Наді облаштувати будинок моїх батьків, які полинули на небо, як дачу.
Все робили не лише за мої гроші. Надія працювала в школі і репетитором, Тарас теж майже всі свої гроші вкладав у нашу родину.
Коли діти стали вже дорослими і створили свої сім’ї, я повернувся остаточно, пішов працювати у приватну фірму.
Я знаю, що інколи вони продовжували бачитися, так само ми часто проводили час разом. Всі ми навчилися так жити. Всім було важко, і я впевнений, що і Наді також.
Ми з Тарасом спілкувалися як друзі. Знаєте, чоловіки так можуть, бо ми у якихось речах мудріші за жінок і солідарніші і іноді готові на такі компроміси і жертви, які будуть не зрозумілі нікому, хто не в нашій ситуації.
Чи хотів я помсти і так само знайти собі ще жінку на стороні? Бувало моментами. Я пробував, знайомився, але далі діло не йшло – я кохав і кохаю по-справжньому завжди тільки одну жінку – свою Надію.
Так ми і прожили життя в нашому Хмельницькому. Роки проминули, і було все: і радість, і сум, і біль, і щастя.
В цілому, якщо так подивитися, ми багато чого досягли: у всіх наших дітей є своє житло, сімʼї, діти, ми всі дуже дружні, постійно збираємося на свята і навіть просто так. Наша дача – колишній будинок моїх батьків, наше місце сили і відпочинку.
І знаєте, оця міцність нашої родини – це заслуга моєї дружини. Так, вона не свята, але хто з нас ангел? Так, якщо би повести час назад, я б, непевно, не погодився їхати у те плавання.
Але хто знає, що тоді наше життя склалося би щасливіше? Можливо, ми б не витримали випробування безгрошівʼям, побутом – скільки так родин розпадається?
Важко сказати як би було. Та і навіщо? Все вже сталося так, як сталося, і нічого не зміниться. І не треба.
Зараз нам з дружиною вже за 70, а його два роки як нема. І ми обоє, кожен по своєму, важко пережили цю втрату. Я старався стати Наді в ці дні опорою, підтримати.
З одного боку я відчував якесь полегшення, а з іншого – я відчуваю, що він частина і мого життя, яку я прийняв, і тепер теж відчуваю цю пустоту.
Зараз ми живемо з Надією вдвох і нам добре. Ми не говоримо про це вголос, і мабуть не поговоримо. У нас багато інших спільних речей і тем.
Але вже зараз я маю право розповісти нашу історію. Бо життя буває таким різним, що навіть уявити іноді неможливо.
Автор – Назарій Д., м. Хмельницький
Фото – авторське.