Я виросла і живу на Тернопільщині, дуже люблю свій край і місто наше. Воно не дуже далеко від обласного центу, але більш тихе і мальовниче.
У мене була дуже хороша родина – мама і тато прожили разом багато років, виростили мене і брата. Стефан давно живе в іншій країні, але ми родичаємося, він їздить сюди. допомагав батькам, поки живі були.
Мені дісталася батьківська хата, добротний будинок, я би сказала. А гроші від продажу житла дідуся і бабусі дісталися Стефану – ми ніколи не конфліктували і все робили по-чесному.
З теплом згадую своїх бабусь і маму. Всі вони були прекрасними господинями і мене з малечку привчали до жіночих справ, вчили готувати, жити, в’язати. Готувати мені подобалося особливо, я завжди все їм допомагала.
Вийшла заміж я не рано, але вдало і з великого кохання. Степан був чудовим чоловіком, кохав мене і поважав, працював і все ніс додому. Ми дуже хотіли дітей, але Бог послав нам сина, коли на було вже під 40. Уявіть нашу радість!
Сина ми назвали Мироном на честь дідуся чоловіка – чудове гарне старе українське ім’я. Мирончик ріс розумним і здібним. І знаєте, жодного разу мої чоловіки не їли чогось готового з магазину, якихось напівфабрикатів.
У мене завжди вистачало сил, часу і бажання готувати моїм коханим чоловікам ситні і смачні домашні страви: і перше, і друге, і випічку тощо.
У нас вдома завжди були і є запашні борщі і супи, тушковані овочі і мясо, голубці, котлети і пальчики, різні салати і соління, квашені продукти, млинці, пишки. пиріжки і пироги, компоти, узвари і квас.
При чому всі ми лишалися більш менш стрункі – я готую з якісних корисних продуктів, ми старалися не переїдати. Син ріс, ми з чоловіком працювали, добудовували будинок, мріяли ще про дитину.
Але наше сімейне щастя тривало не довго. Якось Степан по роботі поїхав у Київ і не повернувся – дорожня пригода. мені було дуже важко, та заради Мирона я повинна була триматися.
Шкода, що Степана мого ще молодим забрав злий випадок. Більше заміж я не входила, присвятила себе сину. Мирон виріс, здобув Тернополі вищу освіту, працює програмістом і живе поки що зі мною, хоч і в Тернополі орендує для себе однокімнатну квартиру – дорослий же хлопець вже, 27 років.
І ось зустрів він кохання, дівчину Мілану. Працює в Тернополі адміністратором в готелі. Хороша наче дівчина, симпатична, приємна, з освітою також. Була у нас в гостях – і тільки приємне враження.
Я ще недавно нічого не мала проти їхніх стосунків і планів. А запланували вони у кінці листопада розписатися. Ось і запросили нас з Мироном в гості майбутні свати – офіційно познайомитися.
І ось пішла я з сином до майбутніх сватів офіційно познайомитися і посватати цю Мілану. Я з собою пиріжків і налисників своїх домашніх взяла – ніч не спала, готувала після роботи.
А у них на столі – мене чуть не прихопило! – в одноразових судочках те, що і їжею назвати не можна! Хоч би в посуд красивий переклали! Так ні!
В контейнерах з пластику на столі розташувалися якісь дивні салати, що стекли за день стояння в супермаркеті, плов у пластиковому судочку, підігрітий в мікрохвильовці, якісь суші, копчені курячі крильця і ще якась нісенітниця, а на десерт магазинне желе.
Я то того всього майже не торкалася, я не можу таке їсти. Як я вже сказала, мій син Мирон звик до гарної їжі, адже я дуже добре готую. Нема такої страви української, яка б мені не вдавалася – мене дуже гарно навчили бабуся і мама. Чим я тільки не балувала чоловіка Степана і Мирончика!
Наступного дня я подзвонила матері майбутньою невістки і сказала, що у них місяць, щоб навчити дочку готувати і бути господинею, інакше нехай іншого нареченого шукає. Ну чи я можу навчити, хай приходить – я з задоволенням навчу.
Та сваха пхикнула і сказала, що витрачати час на приготування їжі – марна і непотрібна справа в сучасному світі і що старомодна консерва. І що їхня донечка не буде готувати, коли вийде заміж. І що вони знати нас більше не хочуть.
Ось так все і сталося. Мирон дзвонить Мілані, але вона його заблокувала і не відповідає. Син каже, що я йому долю зруйнувала, а я йому:
– Зайчику, та знайдеш іншу, яка і сама готувати умітиме, і мати її нормальною господинею буде! Звичайно, чому вона могла дочку навчити??? Це ж добре, що зараз все вилізло і стало зрозуміло, з якої родини син дівчину зустрів. Е ні, нам така не підходить.
Я упевнена, що син заспокоїться і зрозуміє, що я маю рацію. А дівчину гідну він ще зустріне.
Автор – Назарій Д., м. Хмельницький
Фото – авторське.