Коли я побачила за столиком кумів, з якими вчора домовилися повечеряти в новому кафе, я просто розвернулася і вийшла. Бо вони за столиком сиділи не самі, там ще був якийсь чолов’яга в костюмчику, і я точно знала з якою ціллю вони його привели.
Потім, вже з іншого кафе, де я затишно умостилася сама, я написала кумі Тані і все пояснила. Ну досить, га? Що ж вони ніяк не вгомоняться всі і не заспокояться?
Зі школи у мене був коханий. Зустрічалися довго і шалено звикли одне до одного. Поступово наші почуття охолонули, але ми продовжували бути разом за звичкою. У 25-й навіть ми з Русланом навіщось розписалися. Цей крок здавався нам таким логічним.
Пройшло кілька сірих років. У результаті ми все ж таки знайшли в собі сили зізнатися, що наші дороги давно розійшлися, і розлучилися.
Після таких тривалих стосунків мені було важко перебудуватися та зрозуміти, що тепер треба жити по-іншому. І все ж таки я відносно спокійно переживала період розставання. Адже, повторюся, глибоких почуттів уже давно не було.
А ще я зрозуміла, що втомилася весь час бути з кимось і хочу нарешті пожити для себе коханої. Для мене несподівано стали важливішими речі, які раніше відсувалися на другий план: я більше часу стала приділяти самоосвіті і кар’єрі. І на хобі нарешті знайшовся час, адже мені так подобалося в’язати!
Не приховуватиму, що іноді я сумувала. Не так по колишньому чоловіку, як по тому, що ми робили разом: спільним вечерям, прогулянкам, навіть прибиранню. Але в цілому мене влаштовував новий спосіб життя. Доки не почали вторгатися сторонні люди.
Спочатку мамині приятельки стали питати її, коли ж я нарешті знову вийду заміж і нороджу дітей. Мама навіщось транслювала їхню думку мені.
Потім мої подруги стали натякати, що не мати хоча б бойфренда в 30 з хвостиком років щонайменше дивно. Одна знайома, яка вискочила заміж у 19, одразу стала мамою, кинула універ і замкнулася в чотирьох стінах, взагалі стала посміюватися з мене: мовляв, у мене на думці одна робота і розваги, а коли ж сім’ю будуватимеш?
Остаточно дістала мене мама. У дитинстві вона вселяла мені: «Спочатку навчайся, потім вже кавалери». А тут раптом вона зайняла зовсім іншу позицію, мабуть, навіяну подругами. Тепер вона регулярно з жалем зітхає, що в мене немає чоловіка і дітей.
Якось мама до мене приїхала. Стою мию посуд, і тут мама завела шарманку: «Час заміж і народжувати».
Я запитала її: “А якщо я не хочу?”
Так вона глузливо сказала: «Це ненормально. І взагалі, жінка реалізується лише у дитині».
Я не витримала – шмякнула рушник і видала: «Я вже реалізувалася: отримала диплом одного з найкращих університетів, працюю у крутій компанії та отримую гідну зарплату у 45 тисяч гривень. І дуже прошу не знецінювати мої успіхи».
Розмови на якийсь час припинилися, але через якийсь час відновилися. Мої попередні аргументи вже не спрацьовують. На думку матері, освіти і кар’єри мало, щоб я вважалася абсолютно самодостатньою особистістю.
Мимоволі я почала відчувати порожнечу, але не навколо, а всередині себе. Мені начебто вклали в голову, що без чоловіка та дітей я неповноцінна.
Вилився мій страх у те, що я несвідомо почала шукати стосунків. Будь-якого нового знайомого розглядала як потенційного партнера.
Це дуже заважало. Тільки уявіть собі ситуацію: вам представили нового колегу і замість того, щоб просто працювати з ним, ви думаєте, чи не спробувати покликати його на чашку кави. При тому, що ця людина абсолютно не подобається.
Але ви вмовляєте себе звернути увагу хоч на когось. Адже вас переконали, що кожен шанс на серйозні стосунки може стати останнім.
Зрештою, я спробувала почати зустрічатися з одним чоловіком. Але так званий роман закінчився крахом. Я лише переконалася, що стосунки треба будувати за коханням, а не від розпачу. Ми розійшлися тихо.
А я так далі й жила, розриваючись між двома почуттями: тривогою за можливу самотню старість та небажанням створювати стосунки заради стосунків.
Я зрозуміла, що гонитва за стосунками безглузда і з це треба припинити. Спробувала прислухатися до свого внутрішнього голосу і зрозуміти, чому мені хочеться бути в парі.
І розклавши все по поличках, я усвідомила, що такого бажання в мене зовсім немає. Зараз це здається очевидним, але тоді через надумані переживання я не розуміла: насправді мене просто переконали в тому, що мені необхідно терміново знайти другу половинку.
Ось так, проявивши трохи уваги до себе, я нарешті вийшла з-під гіпнозу горе-порадників, які мене оточували. А потім вирішила підійти до питання як прагматик: виписала всі плюси та мінуси життя на самоті та з партнером.
Виявилося, що час, коли людина живе сама – це величезний ресурс, який ми не цінуємо.
Наприклад, можна займатися освітою та кар’єрою скільки влізе. Мені ж не треба виділяти час для сім’ї, діток. Я ігнорую виснажливе приготування і обходжуся простими стравами.
Коли я втомилася або в поганому настрої, то не змушую себе спілкуватися з кимось. Я фарбуюся і вбираюся тільки тоді, коли забажаю.
У мене багато часу, щоб дивитися фільми, читати, пізнавати купу нового, ходити в театр. Мовчу вже про те, що не треба підлаштовуватися під іншу людину, йти на поступки, які не завжди прийнятні для мене, ділити бюджет і таке інше.
Не всі погодяться з тим, що від перерахованого можна відчувати більшу радість і задоволення, ніж від щастя знайти кохану людину.
Але я бувала і в команді одинаків, і в протилежному таборі. І можу сказати, що для мене поки що набагато важливіша увага, яку я приділяю власним потребам та бажанням. І ніяким кумам не треба мене ні з ким знайомити. Треба буде – сама справлюся.
Фото – авторське.