На ці свята ми практично нічого не готували, бо чоловік сказав, що у нас немає грошей. Я йому повірила, але коли ми прийшли до свекрухи, і я побачила її стіл, то зрозуміла, що все не так, як каже мій чоловік.
Разом ми вже 6 років. У нас росте син, якому скоро виповниться три роки. Я ще перебуваю у декретній відпустці, але планую виходити на роботу. Чоловік весь цей час працює один, і донедавна він справлявся з своїми обов’язками. А потім різко у нас стало значно менше грошей, і все тому, що чоловік вирішив допомагати фінансово своїм батькам.
Я не маю нічого проти, батькам і справді треба допомагати, але ж якщо є надлишок грошей, а не забирати в своєї сім’ї. Нам потрібні самим кошти, щоб забезпечити дитину. Батьки чоловіка уже на пенсії. Так, живуть не багато, але мені здається не бідують. Хоча чоловік мій так не вважає.
Я не раз намагалася пояснити йому, що одружені люди спочатку дбають про свою сім’ю, а потім вже про батьків, якщо мають таку змогу, але він заявив, що це його гроші і він буде ними розпоряджатися, як вважатиме за потрібне. Якщо ж мені щось не подобається, то я маю сама на себе заробити, а не рахувати його гроші.
Свекри чоловіка живуть в приватному будинку, тримають господарство. Інші батьки за таких умов своїм дітям допомагали б, а ці ще просять підтримки у сина, знаючи, що у нього маленька дитина. Як так можна? До речі, у чоловіка є ще рідна сестра, незаміжня, але до неї у батьків претензій немає.
Мої батьки теж живуть не дуже багато, але вони ніколи нічого не просять у нас. Навпаки, намагаються допомогти. Щотижня привозять домашні продукти, а дитині нашій купують іграшки, одяг.
Як я не намагалася пояснити чоловікові, що нам потрібні гроші, він завжди відповідав, що не маю права розпоряджатися його грошима. Таке відчуття, що нам скоро доведеться ходити в обносках, щоб свекри жили комфортно. Ну що це за справи, коли у нас на Великдень холодильник пустий, а в свекрів в цей час столи вгинаються. Я дуже люблю голубці, але у нас не було грошей, щоб їх зробити. А от у свекрухи голубці були, вона навіть пропонувала мені кілька штук в лоточку, щоб я взяла додому, а мені від цього стало лише прикро.
Батькам треба допомагати, але не на шкоду своїй сім’ї. Зараз мені іноді навіть нема за що купити собі одяг, хоча я і не часто це роблю. А чоловік тільки й твердить, що не час, треба почекати, його батькам потрібна допомога.
Мене такий стан речей дуже непокоїть. Схоже, чоловік живе не з родиною, а з батьками. Для них готовий все, а для нас скоро шкодуватиме шматок хліба. Як йому донести, що ми важливіші? Так жити я вже не маю сил.