В неділю Марія повернулася з церкви і ледь не обімліла, в її сховку не виявилося грошей. Вона відразу зрозуміла, що це справа рук її сина, бо більше просто нікому. Літня жінка сіла на лавку і розплакалася, а потім набрала доньку.
Зоя приїхала майже відразу, стала телефонувати брату, але Іван слухавки не брав.
– Не плач, мамо. Він якщо не перед тобою, то перед Богом за все відповість, – заспокоювала донька стареньку.
Марія ніяк не могла зрозуміти, що вона зробила не так, чому її син виріс такою черствою і невдячною людиною.
Заміж Марія вийшла не по любові, вона була з бідної родини, от батьки і підшукали їй багатого нареченого. Чоловік був вдівцем, на 12 років старшим за Марію, виховував сина.
Марія прийняла хлопчика як рідного. Любила його дуже, і навіть коли у них з чоловіком народилася спільна донька, вона ніколи різниці між ними не робила.
Іван добре вчився в школі, а коли виріс, батько настояв на тому, щоб син поступав в інститут, хотів, щоб той став інженером. З цього і почалася ця неприємна історія – Іван зв’язався з поганою компанією і з інституту його вигнали. Потім він одружився, але зберегти сім’ю не зміг через те, що для нього друзі були важливішими за рідну дружину. Після цього він ще більше став котитися вниз.
Батько не витримав вибриків сина, і одного разу його серце так прихопило, що, на жаль, лікарі нічим уже не могли допомогти. Марія залишилася вдома одна, бо донька вже на той час вийшла заміж і поїхала жити до свого чоловіка.
Не минуло і трьох днів по батькові, як приїхав Іван в село і показав Марії на двері.
– Ти тут ніхто, так що повертайся, звідки прийшла, – наказав Іван.
– Синку, то ти рідну маму з хати виганяєш? – схлипувала Марія.
– Не мама ти мені, – гірко відрізав Іван.
Тоді за матір вступилася Зоя. Вона пояснила брату, що батьковий будинок належить їм трьом, і якщо вже на те пішло, то дім вони продадуть, а гроші поділять. Івану це не дуже сподобалося, але він був змушений змиритися, бо правда була на стороні сестри.
За свою частку і частку доньки, Марія придбала невеликий будиночок у тому ж селі, і відразу переписала його на доньку, щоб у захланного сина потім не було претензій.
Свої ж гроші Іван швидко пропив, і тоді пішов до матері миритися. Та зраділа і пробачила його, а даремно, бо він часто став просити у неї гроші. Зоя не раз попереджала маму, що треба гнати Івана від себе, бо добром це не закінчиться, та Марія не могла так з ним вчинити, бо вважала його рідним сином не зважаючи ні на що.
І ось тепер Іван забрав зі сховку ті копійчані збереження, які вона відкладала собі з пенсії про всяк випадок. На що йому знадобилися ті гроші, він не пояснив.
Зоя переконувала маму, що треба написати заяву, але Марія категорично відмовилася.
– Він – моя дитина, не можу я так з ним, – плакала старенька.
А коли розлючена донька пішла, Марія вклякла і стала молитися за свого сина. Серце матері, воно таке – завжди все прощає і сподівається на кращу долю для своїх дітей.