– Олесю, ви ж фотографії з весілля вже маєте? Покажи мені! Хоч так вами полюбуюся, – сказала я невістці, сідаючи на диван у вітальні.
– Кому-кому, а вам точно не покажемо, Тамаро Василівно. Ви нам на весілля допомогти не хотіли, ось тепер і пожинайте свої плоди.
– Олесю, ти жартуєш, чи все ж при здоровому глузді ці слова мені кажеш?
– Ніколи мені тут з вами жартувати. Їдьте до свого молодшенького синочка, бо старший, як ви сказали, вже самостійний і має дружину.
Я без слів забрала своє пальто, яке одягла вже в ліфті, бо хотіла чимшвидше покинути цю задушливу кімнату.
Син мовчав, ніби води в рот набрав. Він не те слово під каблуком, вони ж різні бувають, він під десяти сантиметровою шпилькою у дружини.
Ну треба ж було такій “розумній красуні” на світ з’явитися, а потім моєму сину на очі попастися…
Не невістка, а цирк на дроті.
Я пів життя провела на заробітках в Італії. Там в мене є житло і що приховувати, Лунардо, який мене цінує і поважає.
З батьком хлопців ми розбіглися через його любов до “біленької” і друзів. Він не цінував що мав, а завжди шукав щось поза домом.
Жили ми в моїй квартирі, тому він просто зібрав манатки, а точніше, я їх зібрала, і виставила все на сходову клітку.
На даний час він живе з якоюсь мадам в селі, недалеко від своїх батьків.
Хлопцями він особливо не цікавився, але це і добре, бо такий приклад, який він їм давав… краще ніякий.
Коли Антону, моєму молодшому було чотирнадцять, я й поїхала на заробітки.
Квартиру я залишила хлопцям.
Старший вже був студент, а Антон ще вчився в школі. Поруч, під’їзд в під’їзд жила моя мама з татом, тому хлопці були під певним наглядом.
Я ж поїхала, бо і за навчання платити потрібно було, та й взагалі, я шукала кращого для себе життя.
Час минав. Я допомагала синам. Прийшов час і старший син сказав, що одружується. До речі, університет він кинув, хоч я й промила його цього не робити.
Та Андрій вже влаштувався на роботу і вважав, що освіта це не головне.
В мою квартиру Андрій привів дівчину ще до весілля.
Запланували вони святкування на липень. Але так вийшло, що я не змогла приїхати в Україну. В нас з Лунардо виникли непередбачувані і серйозні справи, які заставили нас попітніти. Окрім всього ми влетіли на гроші.
Ось тому коли Олеся почала говорити, що вона хоче шикарне весілля, я їм відразу сказала, що сильно допомогти не можу.
Також в мене ще є молодший син. Я розумію, що йому разом з братом і його дружиною жити не дуже буде зручно. Я запланувала купити йому окрему квартиру, щоб не розділяти свою. Її ж я перепишу на Антона.
Весілля молоді як такого не робили, але все ж друзів і найближчих запросили. Були і музики, правда, без відео, лише, якесь там маленьке і фотографа вони замовили.
Ні, я не лишила дітей самих в такий важливий день. Я подарувала їм путівку на відпочинок в Карпати.
Також допомогла і фінансово, але не так, як це хотіла невістка
– Всі мої знайомі, як дізналися, що моя свекруха заробітчанка, то казали, як мені повезло, що ви нам все оплатите. А ви… навіть соромно комусь це розказувати, – сказала невістка.
Я тоді все це проковтнула. Я собі поставила ціль – квартира для сина і вперто до неї йшла.
Коли я приїхала в Україну, то вирішила забути всі образи.
Я навезла з Італії дітям смакоти, купила “червоненького” і вирішила відсвяткувати весілля дітей. Я навіть суші сама замовила, щоб невістка не турбувалась, чим мене годувати.
Але навіть пів годинки я в них не пробула.
Виявляється, я не заслужила в сина і невістки навіть на те, щоб фото з весілля переглянути.
І ось тепер я думаю, чи дарувати цю квартиру сину, чи ще почекати?
Автор – Карамелька