Гроші – це добре. Але гроші бувають різні. Хочеться почути вашу думку. Готова до будь-якої критики, сподіваюся з вашою допомогою чи самостійно, прийму найкраще рішення як для себе, так і для своєї сім’ї.
Коротко розповім про себе. Звуть мене Олександра. З чоловіком разом ми вже 17 років. У нас двоє чудових діток. Почали ми з Романом зустрічатися і майже одразу стали жити разом. Я була тоді студенткою першого курсу, а він уже працював.
В обох нас батьки прості робітники, не було у нас, коли ми росли, якихось роскошей. Різниця лише в тому, що Роман виховувався у повній сім’ї, а мене виховували старша сестра з чоловіком. Мама жила окремо, батько з іншою родиною теж окремо.
Тобто з Романом, коли ми одружилися, навіть мови не було про власне житло. Адже купити його і зараз багатьом не під силу, а в ті часи так тим паче.
Жили ми то в моєї мами за містом, з бабусею і молодшою сестрою. Спали спочатку на підлозі на кухні, потім на дивані на кухні, а періодично ночували у його батьків у місті.
Від свекрів було швидше і простіше добиратися на навчання і роботу. Там чоловік мав свою кімнату. Я до останнього не погоджувалась, щоб жити з ними на постійній основі, відчуваючи неприязнь майбутньої свекрухи.
Але через чотири роки спільного життя перед весіллям, вже чекаючи дитинку, я переїхала туди жити. Мама Романа навіть не намагалася приховати свою нелюбов до мене.
Може, мама чоловіка думала, що я не помічаю її ставлення. Вона постійно не давала мені висловити свою думку, говорила неприємні речі і відверто мене ігнорувала.
Свекруха до останнього сподівалася, що ми розлучимося. І, мабуть, досі тішить себе цією надією. Взагалі, за її словами, я не гідна її сина, батьки у мене ніякі. Свекор був у мене найкращий. Із сестрою чоловіка були людяні стосунки.
Я не конфліктувала. Я була вихована з повагою до старших. Терпіла і плакала часто від образи, не розуміючи, чим я заслужила таке ставлення.
Але настав той день, коли стався конфлікт. Я зібрала речі і поїхала до мами. Майбутній чоловік переїхав зі мною, за що я Роману безмежно вдячна
Найщасливіший рік ми прожили саме з мамою, душа в душу. За збігом певних життєвих обставин я вмовляю чоловіка переїхати до мого батька, з його ініціативи, він розійшовся зі своєю пасією. Я не хотіла утискати маму, адже тепер вона спала на дивані на кухні.
І до цього дня ми живемо з моїм батьком. Я не хотіла спілкуватися зі свекрухою, але моя старша сестра вплинула на мене, говорила постійно, що це мама мого чоловіка, треба спілкуватися. І я продовжувала терпіти це спілкування заради чоловіка.
І лише 3 роки тому я змогла набратися сміливості та почати їй відповідати на «шпильки» матері Романа. Було дуже складно після стількох років терпіння. Результат був миттєвим – вона почала думати, хоч і через раз, що казати.
Вже кілька років мати чоловіка жила сама в чотирикімнатній квартирі. У результаті вони постало питання про купівлю однокімнатної. Щоб менше за комуналку платити. Я ніколи не втручалася в це питання. Це не моє.
Я, так би мовити, стежила за процесом з боку.
До речі, сестра чоловіка вийшла заміж за гідного, на думку свекрухи, чоловіка. Тобто за багатенького. А в сина от житла свого досі немає. А вже четвертий десяток.
Просто ми з Романом ніколи ні в кого нічого не просили. Будинок батька можна сказати заново відновили. Батько пропонував переписати його на мене, я відмахнулася, нехай буде як є.
Ми викупили ділянку поряд, у мене в планах поставити там будинок уже скоріше дітям.
Але повернемося до суті. Квартиру свекрухи продали. Все вирішували свекруха і її дочка. Вирішили купити матері однокімнатну, а половину грошей віддати моєму чоловікові на квартиру. І згодом та однушка залишиться його сестрі.
Свекруха одразу попросила у сина 200 тисяч гривень на ремонт. Люблячий син не відмовив. Мені випадково проговорився. Потім ще просили. Не дав.
Зрештою сестра попросила половину, він віддав. А самому на однокімнатну навіть тепер не вистачить. Каже, давай з матір’ю купимо бодай однокімнатну. А я не хочу.
Додам, що я чекала каверзи з боку його родичів. І я чекала ситуації, щоб розірвати спілкування, бо мене це спілкування пригнічує і мені воно нічого хорошого не несе.
Я почуваюся спустошеною. І для мене це стало приводом не спілкуватися з родичами чоловіка. Скоро рік як, і я чудово почуваюся, не спілкуючись з ними.
Головне питання у цій ситуації – що робити далі? Купувати квартиру? Я давно Роману пропонувала взяти квартиру в кредит і не самим жити там, а віддати під оренду і таким чином накопити хоч трохи грошей. У нас діти! Я не хочу, щоб вони, як ми оце, поневірялися.
Не хочу купувати квартиру з грошей свекрухи через те, що ця сума – його спадок, точніше залишки. І його родичі будуть говорити, що я таки урвала шматок. І звичайно з’явиться мати на порозі квартири сина. І нікуди від неї потім не подінешся.
Як би ви вчинили? Буду чекати ваших коментарів.