Я була у моєї рідної сестри на її ювілеї. Прийшла звідти така засмучена, що словами не передати. Заздрю я своїй Марії, хороших дітей вона виростила, не те, що в мене.
Одна донька їй подарувала золотий хрестик, інша до нього підібрала золотий ланцюжок. Марія тішиться, обновки приміряє. Діти їй по радіо привітання замовили – таку гарну душевну пісню про маму! І квіти, і торти, і слова подяки! Та я про таке від своїх доньок навіть не мрію.
Ми з сестрою вже зовсім не юні, Марії 60, а мені 63 роки. Протягом життя ми намагалися одна одній допомагати, триматися разом, особливо відколи батьків наших не стало.
Сестра завжди жила бідніше за мене, то я вирішила, що буде правильніше, якщо батьківська хата їй залишиться. Марія жила неподалік, а коли батьків не стало, то вона в нашу хату і переїхала, а свою залишила старшій доньці, яка якраз заміж вийшла.
А я все життя жила добре, мені пощастило дуже вдало вийти заміж. Мій чоловік вмів копійку заробити, я біля нього ніколи не бідувала. Ми мали свій будинок, та й наших двох доньок чоловік житлом забезпечив.
Мені навіть на роботу не треба було ходити, бо чоловік подбав про все сам. Я за домом стежила і за дітьми, а гроші в дім приносив чоловік.
З однієї сторони, про таке життя, як у мене, мріє кожна жінка, але, як відомо, у медалі є дві сторони. З таким добрим і багатим батьком мої діти не знають слова “ні”, вони звикли, що світ має крутитися навколо них.
Саме так багато років і було, тому доньки мої виросли зарозумілими і пихатими. Якщо батька свого вони ще поважали і навіть трохи боялися, не виключено що через гроші, то до моєї думки вони взагалі не прислухаються.
Особливо це стало помітно після того, як не стало мого чоловіка. Доньки відразу ж захотіли спадщиною ділитися. А їм кажу – а то нічого, що ще є я?
– Мамо, тобі одній такого великого будинка не треба, – заявила мені старша донька.
– Та й не ти на нього заробила, це батькове все, – підтримала її молодша.
Діти мої захотіли, щоб я будинок свій продала, собі купила однокімнатну квартиру, а решту грошей поділила між ними. І це при тому, що я точно знаю, що чоловік мій дав їм багато грошей, коли дізнався що він хворий.
Ото я дожилася – рідні діти вважають, що я не заслуговую жити в своєму будинку.
– Живи, якщо хочеш. Але чим платити будеш? – кажуть мені вони.
Я не знала, що їм на це відповісти, бо сподівалася, що саме вони мені і допоможуть, адже хто як не вони? Я ж не працюю, і грошей своїх у мене немає, про що доньки чудово знають. На мій превеликий подив, виявилося, що я не заслужила від своїх дітей таких привілеїв, бо я не батько. Тато у них в пошані досі, бо він їх забезпечував, а я ні.
Коли про мою скруту дізналася сестра, вона порадила мені їхати за кордон, на заробітки. Ідея непогана, я б собі за 2-3 роки хоч трохи заробила на старість, інакше навіть не уявляю, як прожити.
В свій дім я впустила квартирантів, молода сім’я платить оренду 10 тисяч гривень. Гроші ці сестра моя забирає і у себе їх для мене складає. Так що коли я приїду, то буде доволі непогана сума, дякую своїй сестричці за ідею.
Звичайно, що донькам моїм це не сподобалося. Вони готові були хоч вже мій будинок продавати, а тут я квартирантів впустила.
Не пробачили мені вони і того, що я відмовилася їм грошима заробітчанськими допомагати, знову вони мені чоловіка в приклад поставили, мовляв, тато для них заробляв, а я все життя лише про себе і думаю.
Розумію, що ситуація якась дивна і некрасива, але що я можу вдіяти, якщо мені про свою старість треба думати? Залишається лише сподіватися, що мої доньки колись все зрозуміють і зміняться.