Про непересічність його особи свідчить хоча б те, що серед інших князів тодішньої Русі-України саме про Ярослава мовиться чи не з найбільшою повагою у «Слові о полку Ігоревім». Ось ці кілька рядків: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підперши Гори Угорські (тобто Карпати) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!»
Може здатися, що це — блискучі поетичні порівняння, які не мають конкретного історичного змісту. Але ми спробуємо показати, що це зовсім не так. Перш за все впадає в око якесь дивне і водночас шанобливе прізвисько Ярослава: Осмомисл. Сучасні історики тлумачать його так: у князя було вісім думок, тобто він мав багато (8 тут, мабуть, число символічне) політичних і військових турбот; його величезного розуму вистачило б на вісьмох звичайних, немудрих людей тощо. До речі, ось як написано про Ярослава у відомому Іпатіївському літописі (подаємо в давньоруському оригіналі): «Бе же князь мудр і речен язиком (тобто чудовий оратор), і богобоїн (богобоязливий), і честен в землях, і славен полки (тобто своїми походами)».
Кремль, резиденція князя у Галичі, був поставлений справді на високих кручах над Дністром. Тут автор «Слова» висловлюється точно, як географ, а не символічний поет. А епітет княжого столу «золотокований» яскраво й не менш точно відтворює багатство Галицького князівства, яке Ярослав очолював.
Джерело цього багатства — не так економічне (хоч про підкарпатські джерела солі теж не слід забувати), як політичне. Галицьке князівство практично не страждало від половецьких набігів (навпаки, батько Ярослава, князь Володимирко, спритно використовував степові племена у боротьбі з волинськими, чернігівськими та київськими князями, що зазіхали на його престол; пізніше цей талановитий та безсоромний князь частково розгромив половців, частково розселив їх у заздалегідь відведених районах), а це сприяло припливу на його землі працелюбної та освіченої молоді з усієї Київської Русі. Більша загроза насувалася на цю землю із Заходу, від королів угорських та польських, але якраз тут доречно буде згадати похвальний відгук автора «Слова» про те, що Ярослав «підпер Гори Угорські своїми залізними полками та заступив королеві дорогу». Причому, як свідчать сучасники, обережний та розумний Ярослав, успадкувавши від батька міцну дружину, посилав її мало не в усі кінці світу, навіть планував надати свої війська майбутньому третьому Хрестовому походові проти Саладіна (ось зміст слів «Слова»: «стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях»), але сам, особисто, ніколи ці дружини не очолював і в похід не водив. Натомість він роками відточував свою блискучу дипломатичну майстерність: шукав опори у союзі з Візантією проти Польщі (його тітка була одружена з візантійським цесаревичем Андроніком Комніном), встановив міцні зв’язки з німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою і визнав 1165 року ленну залежність від нього (певною мірою, номінальну), спирався на поміч знаменитого засновника Москви Юрія Долгорукого, з дочкою якого, Ольгою, був одружений (запам’ятаймо це!).
Одне слово, Галичина під захистом витонченої дипломатії князя Ярослава Осмомисла дістала чудову можливість жити заможно і спокійно. Але цей процес призвів до напрочуд швидкого формування могутнього та згуртованого боярства, чиї політичні амбіції зростали з кожним роком. Бояри, практично кожен із яких мав власні замки (резиденції) та власні, добре озброєні дружини, були зацікавлені у якомога більшому послабленні княжої влади і, отже, держави в цілому (чи не здається вам, читачу, що дещо подібне багато разів траплялося і трапляється в Україні через століття?). І ніякі політико-дипломатичні та економічні досягнення Осмомисла (його держава поширилася аж до Чорного моря, у стольному Галичі можна було зустрінути купців з багатьох держав Західної Європи та Сходу, там 1172 р. було закладено свою єпископську кафедру, Ярослав став найвпливовішим серед українських князів, фактично вирішував політичну долю самого Києва) не могли врятувати його від підступів владолюбної боярської опозиції.
Ярослав не був наївною дитиною, наслідував приклад свого батька, першого могутнього Галицького князя Володимирка, який, коли його звинуватили в порушенні клятви на Хресті, блискавично відповів: «Що може зробити цей маленький хрестик?» Отже, Осмомисл бачив ту боярську небезпеку, що чекала його на кожному кроці. Але й це не врятувало його від страшної трагедії, гідної пера Шекспіра.
Ми вже згадували, що (із суто політичних міркувань, щоб зміцнити союз між князівствами) Ярослав одружився з Ольгою, дочкою Юрія Долгорукого. Ніякого почуття між подружжям ніколи не було. Народився Володимир Ярославич, офіційний спадкоємець. Але тут князь зустрічає якусь Настасію з неродовитої родини Чагровиців (можливо, навіть половчанку), закохується в неї, залишає дружину, яка мусила тікати із сином у Польщу. У Настасії народжується інший княжий спадкоємець, Олег. Але бояри, розлючені тим, що Настасія та її родичі здобули завелику владу при княжому дворі, здійснили переворот. Велика група озброєних бояр захопила Настасію, оточила князя, який не міг розраховувати на допомогу і, оголосивши дівчину чаклункою, стали вимагати від князя згоди на її спалення на вогні. Великий дипломат і мудрець, хоробрий Осмомисл капітулював. Його кохану спалили. Сталося це 1170 року. Знищено було й увесь рід Чагровиців…
Від Ярослава зажадали жити й далі з нелюбою дружиною. Він мусив скоритися, але відчував уже до Ольги палку ненависть, і через кілька років вона залишила його та повернулася на рідну Суздальську землю, де й постриглася в черниці. Її син, Володимир, знову був проголошений спадкоємцем князя, але Ярослав настільки не терпів його, що перед смертю 1187 року взяв із бояр слово, що вони віддадуть перевагу синові Олегу. Володимир же деякий час до того мусив рятуватися в Путивлі, у рідної сестри, Ярославни (так, це та сама дружина Ігоря зі «Слова»…). Бояри не дотримали, звичайно, слова і возвели на престол Володимира, але це був досить слабкий правитель, який втягнув державу в численні військові конфлікти з Польщею та Угорщиною. Однак це вже тема для іншої розмови. Державу було розхитано, а до смертоносної татаро-монгольської навали залишалося лише 50 років…