Надія завжди була дуже доброю господинею і зразковою дружиною, у всьому мала толк та порядок, за собою стежила завжди. Не зрозуміло, звісно, чого її чоловікові не вистачало? У неї вдома завжди чистота і смакота, гарна, добра та господарська дружина, усі люди заздрили їх сімейному життю.
Тепер, напевно, і сам не радий Іван, що заварив цю “кашу”, бігає втомлений на два будинки сьогодні. Тепер має ділити себе на дві сім’ї, хоче того вже чи ні. Та хіба він до такого життя прагнув?
Надія вийшла заміж вже дуже пізно, коли їй було вже 30. До цього заміжня вона не була, а ось Іван, якому було тоді 32 роки, був одружений, але овдовів.
Дітей у них з першою дружиною не було, але сумував чоловік довго, а одружився знову він з Надією лише аж через 6 років.
Звичайно, у Івана були інші пані за ці роки, а от сім’ю він просто створювати зовсім не спішив, якась тривога йому завжди заважала. Так він сам пояснював все Надії. Але через 5 років після весілля, жінка зрозуміла, що справа була там зовсім не в страху, то не правда, а в самому Іванові.
Справа в тому, що просто він не хотів пов’язувати своє життя з однією жінкою, адже любить бути вільним, щоб заводити все нові і нові знайомства і нікому нічим не бути зобов’язаним.
Через рік після їх весілля у подружжя на світ з’явився син. Все було дуже добре, жили вони в повній злагоді майже без сварок. Тільки от іноді Іван міг затриматися на роботі допізна, коли мав таке бажання, або виїхати на “риболовлю” на всі вихідні, і міг навіть телефон не брати з собою, казав, що своїми розмовами друзям рибалити заважає.
Надія не надавала цьому великого значення рівно аж до тих пір, поки не зустріла свого чоловіка на вулиці в компанії з незнайомою молодою дівчиною, яку вона бачила тоді вперше в своєму житті.
Іван зізнався, що кохає ту іншу, просто зібрав речі свої та й пішов. Надія тоді сильно хвилювалася, майже не спала ночами, але на людях й знаку не подавала, як їй недобре на душі, трималася добре на людях.
Трималася вона тоді лише заради сина. Заради сина дозволяла Іванові приходити у їх дім і спілкуватися з дитиною.
На розлучення Іван подав відразу сам, йому, бачте, терміново потрібно було одружитися: та інша жінка вже чекала дитину.
Коли минуло трохи часу, Надія з усім змирилася вже, підписала усі папери, ні на що не претендувала. Як то кажуть, відпустила своє минуле та й змирилася з долею.
Після розлучення Іван продовжував відвідувати сина, і з часом став робити це частіше і частіше. Так минав швидко час, усі образи були вже не такими свіжими, а, скоріш за все, забутими.
Згодом Надія відійшла від емоцій, і стала спілкуватися з колишнім чоловіком, коли той приходив спокійно, ввічливо і з інтересом.
А вже через якийсь час Надія, несподівано, зловила себе на думці, що знову хоче бути з Іваном, але якось пов’язувати ці стосунки сімейним життям зовсім не хоче. Відтоді її колишній чоловік, рідний батько її сина, став іноді залишатися у колишньої дружини на ніч.
З боку ситуація здається незрозумілою і дивною: образив, зрадив, сам перший на розлучення подав, а вона його пробачила, ще пускає до себе в дім? Але все цілком зрозуміло, хай навіть не на перший погляд.
Надія, вже давно доросла і мудра жінка, зуміла прийняти те, що сталося в її житті, змирилася, але так як колишній чоловік періодично потрапляв у поле її зору, жінка все частіше стала згадувати позитивні спогади про їхнє спільне сімейне життя, адже жили вони непогано, коли Іван був турботливим та люблячим чоловіком.
Виходить так, що зрадив він їй ще в тому – “минулому” житті, а зараз вже у неї зовсім нове та інше життя. Тому чому б і ні, невже вона не має права на щастя?
Крім того, таким чином Надія підняла собі свою власну самооцінку та помстилася тій жінці, яка колись давно забрала у неї чоловіка і зруйнувала її сімейну ідилію, залишила її самотньою. Просто тепер життя розвернулося, суперниці помінялися місцями.
Так жили вони цілий рік, Іван бігав від дружини до Надії. Скоріше не бігав, а літав на “крилах кохання”, пропонуючи їй знову зійтися і одружитися і знову відновити сім’ю. Але сама Надія про таке навіть й думати не хотіла, більше вона на пропозицію Івана одружитися не погодиться, вдруге вона помилятися не збирається.
По-перше її і так все влаштовувало, а по-друге, у неї не було більше довіри до нього, якщо зрадив один раз, то зрадить і вдруге. Так, і по-третє, вона не хотіла, як би це так дивно не звучало, руйнувати сім’ю Івана. Раз вже та жінка вибрала собі такого чоловіка, нехай кохає його таким, яким він є. А найбільше їй було шкода ту дитину, адже вона не хотіла забирати у неї тата, так як колись забрали у них.
Дружина Івана дізналася про стосунки колишнього подружжя. Прийшла до Надії, стала сперечатися, звинувачувала, називала розлучницею. Плакала, що та руйнує їхню сім’ю, забирає у дитини тата, ці слова звучали дуже дивно саме від неї.
Надія від душі посміялася, а коли та пішла, то вона розплакалася, усвідомивши, що робить не дуже добре, і їй стало шкода ту другу дитину Івана, адже вона не така, як його дружина і ніколи такою не була, адже так хвилювалася за свого маленького сина, коли їх залишив чоловік.
Але змінювати нічого в своєму житті Надія не стала. Адже і у неї є дитина, і вона хоче, щоб поруч з нею теж був рідний тато. Тому нехай Іван і далі ходить, а там будь що буде.
Її жіноче щастя колись було зруйноване, тепер вона буде триматися за нього до останнього. Її так життя навчило, її ніхто не шкодував і вона тепер не шкодуватиме нікого. Та іноді туга на неї находить. Чи добре вона живе? Чи вірно робить? Адже зараз вона думає, перш за все, за себе і дитину свою.