– Невже ти не можеш дати 2 тисячі євро, щоб внуки твої відпочили? – каже мені донька. Вона вважає, що якщо я заробітчанка, то можу розкидатися грошима.
– Ти за два місяці їх відробиш, а діти на морі відпочинуть, – роздумує Ліля.
Я заробітчанка, в Італії я працюю 15 років. Не повірите, але я жодного разу на морі не була, хоча жінки-заробітчанки мене не раз з собою на вихідні кликали. Але я все відмовляюся, стараюся вдома з синьйорою залишитися, за вихідний можна додатково заробити ще 50 євро.
Мене так тут в Італії всі і називають – “жадібна Анна”. Я на них не ображаюся, бо ж я приїхала заробити щось, а не відпочивати. Та я собі каву ніколи не купила за півтора євро, бо шкодую. Працюю я баданткою, доглядаю синьйору Анну, якій 88 років. У домі Анни я маю все, живу і харчуюся за її рахунок, тож отримуючи чистими тисячу євро, які відразу відправляю додому.
А сидячи вдома по четвергах і неділях, коли в мене вихідний, я можу додатково заробити ще 200 євро, які я залишаю собі на дрібні витрати.
Вдома у мене одна донька, Ліля з чоловіком і двома дітьми живуть у великому будинку, збудованому за мої заробітчанські євро. Та й живуть вони, якщо чесно, за мої гроші. Якщо зять хоч ще час від часу десь підпрацьовує, то донька жодного дня на роботі не була.
Я розумію, поки діти були маленькі, вона з ними сиділа, але внуки вже давно школярі, а Ліля про роботу і не згадує. А коли я починаю розмову про те, що я не вічна, і їй самій треба вчитися заробляти, вона дратівливо відповідає – ну знову ти починаєш, встигну я ще напрацюватися.
Одним словом, працювати донька не хоче, але хоче жити на широку ногу, що називається. Я в цьому році приїхала додому не на місяць, як завжди, а на все літо, бо моя синьйора Анна з дітьми кудись на острови поїхала. З ними ще поїхала її сваха з своєю баданткою. Вони вирішили, що однієї доглядальниці вистачить, і мене відпустили.
Я спочатку засмутилася, бо за три місяці я втрачаю три тисячі євро, але потім собі подумала, що все, що не робиться, все на краще. Вирішила, що я по лікарях походжу, здоров’я своє перевірю, і заодно трохи підлікуюся.
Але це справа не дешева. Донька моя як порахувала, що мало того, що я не зароблю три тисячі, та ще й витрачу тут тисячу мінімум на обстеження і лікування, заявила, що я маю про внуків насамперед подумати, їм на море треба.
Знайшла вона путівку в Єгипет за 80 тисяч гривень на трьох, і просить в мене гроші. А я привезла цього разу небагато, бо перед тим всі зароблені євро доньці висилала, а вона їх успішно витратила.
І тепер я стою перед вибором – віддати свої останні гроші доньці і внукам на відпочинок, чи витратити їх на своє здоров’я, яке мені ще пригодиться, бо в кінці серпня я планую знову повертатися в Італію.
Донька радіє, вже купальники приміряє, всім сусідам вже похвалилася, що вона на море їде. Чекає, коли ж я оплачу її путівку.
– А мене чого з собою не берете? Я теж на море хочу, – питаю доньку.
– Ой, мамо, таке скажеш! Навіщо тобі то море, ти ж за домом скучила, за городом. Поки ми відпочиватимемо, ти за будинком приглянеш.
Сумно мені від цих доньчиних слів. Виходить, що мені вже в цьому житті нічого не треба – ні лікуватися, ні відпочивати, лише працювати на них усіх…
Не знаю я – давати гроші чи не давати?