Досить таки давно я поїхала на заробітки в Італію. Мені тоді було 33 роки вже. Доля у мене не склалася в Україні, на жаль, тому я вирішила поїхати влаштувати своє життя та заробити гарно грошей саме за кордоном, вважала, що там більше перспектив для людини мого віку. Там я і познайомилася з Леонардо.
Леонардо виявився досить таки хорошою людиною. Я була дуже щаслива, познайомившись з ним.
Через 4 місяці наших відносин Леонардо зробив мені пропозицію, а ще через 5 місяців він зробив мені пропозицію і ми одружилися. Мені подруги часто розповідали про хороше життя в Італії, а тут моя мрія збулася, у мене були всі шанси чудово влаштувати своє життя поряд з хорошою людиною.
До слова, заробляла я там теж чимало. Так що особливо за багатством та красивим життям я не гналася, але я мріяла просто бути з ним разом щасливою в шлюбі.
Весілля у нас було 2: в Італії ми лише розписалися, посиділи з друзями, а в Україні було вінчання і теж посиділи з моїми найближчими родичами. Я не хотіла ніяких пишних урочистостей, не скликала всю свою родину, хотіла бути щасливою тихо.
Адже я дуже добре розуміла, що на Батьківщині мені всі заздрять, тому для чого мені робити те весілля, щоб потім про мене лише шепталися і складали різні плітки. Відразу після весілля Леонардо зайнявся моїми документами і забрав мене жити до Італії.
Спочатку все було добре у нас, хоча, кожен день були якісь моменти, якими то я, то він були незадоволені. А вже поступово стала проявлятися наша різниця менталітетів.
Звичайно ж, щоденні поїдання пасти та їх піци ніяк не подобалося мені, а чоловік жити без них не міг просто, він звик так харчуватися ще з раннього віку, як і всі тут в Італії. А мені хотілося смаженої картоплі з грибочками, томатного соку, вареників з сметаною і смачного насиченого українського борщу з пампушками.
Все, що я готувала сама, залишалося недоторканим та холодним на столі. Згодом почалися розмови, мовляв, ти тепер живеш в Італії і має їсти як італійка. щоб у нас в родині не було окремих столів і харчування роздільного, адже так і продуктів багато витрачається.
Я все це розумію, пару раз в тиждень я можу з’їсти піцу, але не кожен же день. Але зараз взагалі вона у мене навіть ніякого апетиту не викликає, набридла вже.
Крім того, 2 рази на день Леонардо обов’язково спілкується зі своєю матір’ю по телефону. До слова, людина вона непогана, розумна і сучасна, але хоче знати про все, що відбувається у нас вдома: що їли, у скільки прокинулися і які плани у нас з чоловіком на день.
Я не можу назвати свого чоловіка “маминим синочком”, але подібні щоденні і детальні розмови його з свекрухою здаються мені надто дивними. Мені дуже не подобається те, що свекруха все знає про мене до дрібниць, адже чоловік їй усе розповідає абсолютно.
А згодом я дізналася, що вже чекаю дитину, і я відразу повідомила Леонардо радісну новину. Звичайно ж, вже через годину мене почала вітати вся його сім’я і нести дорогі подарунки дитині.
Мені дуже хотілося зберегти цю новину між найріднішими, з сім’єю своєю. Але родичі чоловіка завалили всю нашу квартиру дитячим одягом та іграшками, а чоловік почав відкладати гроші дитині на університет.
Леонардо обговорював з матір’ю, які професії достойні нашого хлопчика або дівчинки, адже ми ще толком і не знали кого чекаємо, що наша дитина повинна говорити мінімум на 4 мовах і вчитися за кордоном. Вони з мамою вже обирають нашій дитині ім’я. Я така здивована, мені зовсім не подобається такий підхід.
Все наче добре і мені скаржитися негоже, адже зараз в Україні часи важкі, але я якось відійшла на другий план у цій родині, мене ніхто нічого не запитує, не радиться, не цікавиться моєю думкою, інтересами та поглядами. У нас в Україні не так.
Хочу покинути все і їхати додому, набридло мені тут жити в Італії, додому хочу, до рідних людей, там все таке рідне і дороге, а тут чуже. Якщо чоловік кохає мене та цінує, то поїде зі мною. Та чи варто мені повертатися? Чи краще почекати і народити тут? Але чи потім я зможу спокійно поїхати додому?