– Не проганяй мене, прошу, – спочатку Софія побачила букет квітів, а потім і свого чоловіка. Він стояв, опустивши голову, і просив лише про одне, щоб вона пробачила його і впустила – і не лише в квартиру, а назад, у своє життя.
Вадим знав, що у дружини 45-річний ювілей, і вирішив скористатися цим шансом, щоб помиритися. Рік тому вони вирішили, що між ними уже немає нічого спільного, і розлучилися, в надії, що кожен ще зможе збудувати собі таке життя, про яке мріяв.
Софія з Вадимом одружилися дуже молодими, це було перше юнацьке кохання. Їй було 18, а йому 20 коли вони йшли під вінець. Він казав, що вона найкрасивіша і найніжніша, і що він без неї не може. А вона вважала, що він – найнадійніший чоловік на світі, і що з ним вона буде як за кам’яною стіною.
Та романтика ніжних почуттів швидко розбилася об побут. Спочатку була проблема – де жити. Її молодята разом вирішували, обоє багато працювали, і аж через 8 років переїхали в свою квартиру. Довелося на всьому економити, тому безгрошів’я стало для них ще одним випробуванням.
А коли, нарешті, з’явилася і квартира, і гроші, Софії здалося, що чоловік приділяє їй замало уваги. Вони хоч і жили в одній квартирі, але майже не спілкувалися. Чоловік приходив з роботи втомлений, заходив в свою кімнату, навіть не поговоривши з дружиною, як пройшов у них обох день.
Потім було весілля їхньої єдиної донечки Марти. Ця подія їх трохи знову зблизила, бо треба було займатися організацією торжества. Квартиру однокімнатну вони доньці подарували на весілля, тож молодята відразу стали жити окремо.
Здавалося б, тепер їм самим жити і радіти, та ні. Не минуло і тижня після весілля доньки, як Вадим прийшов з роботи і став збирати речі із словами: “Софіє, я йду від тебе”.
Прикро було таке чути від чоловіка, з яким вона прожила 26 років, але тримати Вадима Софія не стала, занадто багато претензій у неї до нього назбиралося. Не приділяє їй увагу, не каже, що вона гарна, не дарує квіти і подарунки, перестав бачити в ній жінку.
Софія була впевнена, що щойно вона зачинить одні двері, то відразу відчиняться інші, і вона ще знайде того чоловіка, який зможе її оцінити і з яким вона ще буде почувати себе щасливою жінкою.
Вадим теж так думав, що Софія не цінить його і його старання, навіть їсти йому не готує і не пере його речі, тому він ще обов’язково зустріне ідеальну жінку – і красуню, і господиню, і таку, що на нього молитися буде.
З тим вони і розійшлися. Але минув рік, і ні в кого нічого не змінилося. Перший час Софія прибиралася, наводила макіяж, робила зачіску, ходила на підборах, в надії, що так вона швидше зустріне свого судженого.
А потім їй весь цей цирк набрид, і вона перестала стежити за собою, ходила як тінь на роботу, а з роботи додому. Інколи вона заходила в гості до доньки, але стала відчувати, що вона там вже не дуже потрібна, адже у доньки почалося нове життя з чоловіком.
Нікого кращого за Софію Вадим також не знайшов. Пробував зустрічатися з своєю молодою співробітницею Мариною, але швидко зрозумів, що він її не потягне в фінансовому плані. Марина хотіла квітів, подарунків і дорогих ресторанів, Вадим для неї був просто гаманцем, з якого вона гроші витягувала.
Подумав собі Вадим і вирішив, що треба дружину перепросити, поки ще не пізно. Не те, щоб він боявся, що вона іншого знайде, швидше – що вони навчаться і звикнуть жити самі, а це вже проблема.
– То що, Софіє, приймеш мене назад? Я от квіти тобі купив, і подарунок маю, – проситься Вадим.
– Ну що ж, заходь, якщо прийшов. Я зробила твій улюблений теплий салат з телятини, – посміхнулася Софія.
Вони обоє, нарешті, зрозуміли, що добре там, де нас нема, і що двом таки легше, ніж одному.