– Нехай поступає в медичний, буде як моя мама, – наполягає чоловік. Він впевнений, що наша старша донечка обов’язково має стати лікарем, як і його мама.
Ми з чоловіком були на останньому дзвонику в нашої старшої доньки. Просто не віриться, що вона вже випускниця, коли ті роки пролетіли? Недавно ми з чоловіком стояли на шкільній лінійці. Знаємося ми ще зі школи, Сергій старший за мене на два роки.
Одружилися ми дуже рано, мені було 18, а йому 20. Наші батьки нас просили не поспішати, та ми були закохані, боялися, що втратимо одне одного. Так на емоціях ми і одружилися, але насправді до сімейного життя ми були не зовсім готові.
У нас відразу народилася донечка, Іринка. Мені було важко самій справлятися з дитиною, а чоловік мені зовсім не допомагав. Він постійно ходив кудись з друзями, наче у нього сім’ї і немає.
Через це ми постійно сперечалися, а коли наша донечка закінчувала перший клас, якраз після лінійки, на яку чоловік не прийшов, хоча дитина його дуже чекала, я йому сказала, що більше так тривати не може і я подаю на розлучення.
Сергій навіть зрадів, принаймні, мені тоді так здалося. Після розлучення я з дитиною повернулася до своїх батьків, і ми кожен стали жити своїм життям.
Тоді я була впевнена, що з Сергієм нас більше нічого не зв’язує, і що це кінець. Іншого чоловіка я собі і не шукала, жила заради дитини, хоча моя мама мені постійно казала, що так не можна, бо дочка виросте, піде в своє життя, а мені треба думати про своє.
Сергій на якийсь час кудись зник, доньці зовсім не допомагав, я навіть не знала, де він і що з ним. А потім він з’явився. Іринка була тоді в 6-му класі. Виявляється, Сергій 5 років був за кордоном, і за цей час він багато чого передумав, переосмислив.
На чужині він зрозумів, скількох помилок він припустився, маючи все для щастя, він так легко його втратив. Колишній чоловік повернувся додому, за зароблені гроші купив квартиру, все там гарно облаштував і прийшов до мене пробачення просити, сказав, що все зрозумів, і дуже хоче, щоб ми знову були разом.
То і справді був переломний момент в нашому житті. Після цього я просто не впізнаю свого чоловіка. Зараз він такий, про якого я мріяла – турботливий, надійний, люблячий.
Після того, як ми вдруге зійшлися, у нас народилося ще дві донечки. Чоловік став для них турботливим батьком. Вони ще доволі маленькі, а от наша старша донька вже зовсім доросла.
Я стояла на урочистій лінійці, дивилася на свою донечку-випускницю, на двох молодших донечок, на чоловіка, і почувалася настільки щасливою, що словами не передати. Страшно навіть уявити, що цього всього у мене могло б і не бути.
З своєї ситуації я зрозуміла, що часто щастя приходить не відразу, перед тим треба багато чого перетерпіти, багато чого пробачити, але воно того варте.
А донька наша сказала, що ні лікарем, ні вчителем не буде. Вона хоче стати архітектором, щоб будувати нові міста людських мрій. Ми її підтримаємо завжди, який би вибір вона не зробила, адже ми сім’я.