– Мамо, ти тільки не хвилюйся, але у нас дещо змінилося, і коли ти приїдеш, уже не буде як колись, – каже мені донька.
Зателефонувала вона мені, як то кажуть, під гарячу руку. Я зараз в Італії, втратила роботу, і сама не знаю, що робити – їхати додому чи тут трохи на морі відпочити, і шукати іншу роботу.
Я в Італії вже майже 20 років, і Рим став моїм другим домом. Поїхала я в 44 роки, а зараз мені 64. Не буду скаржитися на важке заробітчанське життя, бо я сама розуміла, на що погоджуюся, коли їду, але легко тут мені точно не було, особливо на початках.
Нова мова, нові правила, та й ти, все ж, прислуга, а не господиня. Та я була готова до цього, бо розуміла, що тільки за кордоном я зможу заробити на таке життя, про яке я мріяла.
А хотіла я дім, машину і квартиру для доньки. Я вважала, що це все, що мені для щастя треба.
Я сама родом з не дуже багатої родини, мій тато був щасливий, коли купив собі велосипед, а про те, щоб мати машину, він навіть і не мріяв. У нас в селі колись каталися на автомобілях всього кілька сімей, і це були найбагатші люди.
Потім я вийшла заміж, по любові, ми з чоловіком мали одне до одного почуття, тому і одружилися. Але Іван був з такої ж простої сім’ї, як і я. У нас нічого не було, після весілля ми пішли жити до моїх батьків.
У шлюбі я була щаслива, бо мала дуже доброго чоловіка. Разом ми донечку виростили. І все було б добре, якби не бідність. У мене були амбіції, мене не покидало бажання жити краще, а коли я ділилася цими думками з чоловіком, він з мене сміявся, казав, що я собі щось вигадую.
– От навіщо тобі та машина? Чи великий будинок? Галино, наші батьки так жили, і ми проживемо, – заспокоював мене чоловік, та мені чомусь не хотілося його слухати. Особливо після того, як перші заробітчанки поїхали і почали євро додому висилати. То для мене було світло в кінці тунелю, і я розуміла, що будучи заробітчанкою я зможу всі свої мрії реалізувати.
Мій чоловік плакав, коли я сказала, що в Італію їду. Просив мене Іван нікуди не їхати, та я його змогла переконати, що так буде краще. Хіба я могла тоді знати, що таким чином своїми руками я сім’ю руйную.
Коли я поїхала, мені було 44 роки, а Івану 45. Наша донька вже була доволі дорослою, і тому я подумала, що моя поїздка буде тільки на краще.
Почала я з будинку. Я заробляла гроші, чоловік вдома будував, і тепер у нас є великий дім, саме такий я і хотіла. Потім почала збирати гроші для того, щоб купити доньці квартиру, і з цим завданням я теж успішно справилася.
Родзинкою моїх заробітків стало те, що я купила машину. Чоловік мій спочатку відмовлявся, а потім пішов і здав на права. Щоб машина не простоювала, Іван почав таксувати, і я не мала нічого проти, адже це зайва копійка в сім’ю.
Чоловік живе сам в нашому будинку, принаймні, я так думала. Бо донька, яка до батька іноді заїжджає, побачила, що до нього часто приходить одна і та ж жінка.
Іван спочатку все заперечував, розповідав, що це його давня знайома, але потім він зізнався доньці, що він закохався в цю жінку і збирається зі мною розлучитися як я приїду.
Донька спочатку намагалася напоумити батька, нагадала йому, що все, що у нього зараз є, заробила я. І будинок, в якому він живе, і машина, на якій він катається – нічого цього б не було, якби не я.
Та коли вона зрозуміла, що батько все вирішив і не на нашу користь, тоді вона мені і зателефонувала. Я настільки не очікувала такого повороту, що просто не знаю, що мені робити.
Якщо я приїду, чоловік, швидше за все, відразу подасть на розлучення. Тоді доведеться ділитися з ним і будинком, і машиною. А якщо я залишуся в Італії і зроблю вигляд, що нічого не знаю, то є надія, що у нього це захоплення мине.
Що мені робити? Їхати додому чи сидіти в Італії?