– Мамо, ми з чоловіком порадилися, і вирішили, що переїжджаємо до тебе, будемо жити разом, – радісним голосом повідомила мені старша донька.
– А хіба я вас до себе кликала? – здивовано питаю. – Я сама буду тут жити, – кажу.
– Ну ти даєш, а навіщо тобі такий великий будинок, мамо? Ти що, танцювати в ньому будеш, чи, може, заміж зібралася? – питає мене молодша.
– Танцювати, заміж – то вже не ваша справа. Я вас обох житлом забезпечила, тож далі самі, а цей будинок я собі придбала.
Доньки не могли повірити в те, що я не жартую, адже будинок на 130 квадратів, і я нікого з них до себе кличу. Але я вирішила, що так буде найкраще.
Заробітчанські гроші даються ой як нелегко, і коли дійшла черга до того, як їх витратити, я серйозно задумалася. В Італії на заробітках я була 20 років. Поїхала тоді, коли зрозуміла, що треба якось допомогти дітям.
У мене з чоловіком є дві доньки. Жили ми у своєму невеликому домі за містом. Будинок був старий, вимагав ремонту, і я постійно хвилювалася, що як прийде час, дочкам буде соромно старостів додому привести.
Я не раз говорила чоловікові, щоб він трохи рухався. Але він мене не слухав, коли інші чоловіки вже почали їздити на заробітки і заробляти, то мій лежав на дивані і казав, що нам вистачить і того, що є.
Дівчата підросли, обидві поступили в університет і поїхали вчитися в обласний центр. А мене кума забрала до себе в Італію. Вона відразу попередила, що легко не буде, та я розуміла, що надії на чоловіка немає, і треба їхати, щоб заробити дівчатам на придане.
Поки старша дочка закінчила університет, я вже склала необхідну суму на однокімнатну квартиру. Приїхала, купила житло і оформила зразу на доньку.
Ще через 4 роки я купила таку ж однокімнатну квартиру молодшій доньці, і теж оформила її на неї. Таким чином, я вважала, що свій материнський обов’язок я виконала – мінімумом забезпечила, а далі вже нехай з своїми чоловіками разом працюють і заробляють.
Далі я почала збирати гроші для себе, і нещодавно купила собі будинок, в нашому селі. Він великий, новий, дуже красивий. Я планую розлучитися і коли повернуся в Україну, буду жити в ньому сама.
Першою на оглядини будинку прийшла старша донька, відразу почала планувати, хто і де поселиться. Я її заспокоїла, кажу, це мій будинок і жити я тут буду сама.
Вона дуже образилася, зателефонувала сестрі. Прибігла і молодша донька, вона теж сподівалася, що я її покличу до себе, адже у нас прийнято, що біля батьків живуть молодші діти. Але я їм обом відмовила.
Дочки пішли і перестали зі мною спілкуватися, бо дуже образилися. Називають мене жадібною, кажуть, що гроші мене дуже змінили, і що жодна мама так би не поступила, як я зробила.
На розлучення я вже теж заяву подала. Чоловік не проти, за стільки років він вже звик жити сам, може навіть хтось у нього і є, не знаю. Будинок, в якому ми жили, я залишаю йому. Так що тут все в порядку.
Не розумію лише, на що саме образилися мої доньки, я ж ці 20 років їм дуже допомагала, а тепер час і про себе подумати. Обох їх я і так до себе б не взяла, а візьму одну – інша образиться, так що це теж не варіант. Колись я цей будинок на них двох відпишу, але зараз хочу хоч на старість відпочити.
Рішення свого я не зміню, я заробила собі на такий комфорт, але мені прикро, що діти зі мною через цей будинок не спілкуються, я хочу якось налагодити стосунки з дочками, але як це зробити?