– Не добре ти, синку, вчинив. Вона ж тебе любить. Не можна так, від долі не втечеш – повчала Юрія мама, в надії, що син схаменеться, та він навіть не думав її слухати.
– А я від долі і не тікаю, я в Америку їду, он уже і квитки є, так що тепер у мене почнеться нове життя, – мрійливо заявив Юрій.
Люба добре знала характер свого сина, і розуміла, що він не передумає, але дуже їй було шкода Настю, яка от-от мала стати її невісткою, але син передумав одружуватися і вирішив їхати в Америку, бо виграв Зелену Карту.
Юрій з Настею зустрічалися вже 2 роки, хлопець старостів прислав, весілля вирішили відкласти на осінь. А поки дві родини до весілля готувалися, у самого Юрія плани змінилися – він надумав за кордон їхати.
– А як же я? – плакала Настя.
– А що – ти? Ти собі іншого знайдеш, я ж не з дитиною тебе залишаю, – відмахнувся Юрій.
Про дитину Настя коханому нічого не сказала. Сама зібралася, і в сусідню область до своєї тітки поїхала, там донечку і народила.
Тітка їй дуже допомогла, і матеріально, і морально, так що разом вони впоралися.
– Насте, ти на нього зла не тримай, це був його вибір. А у тебе тепер є донечка, є зміст життя, на цьому і зосередься.
Дівчина так і зробила, раділа, що у неї є найкращий спогад про її світле і чисте кохання, її донечка Надійка.
Коли дитина трохи підросла, тітка наполягла на тому, щоб Настя поступала в університет, а за дитиною родичка обіцяла приглянути.
Важко було Насті поєднувати і навчання, і дитину, але з Божою допомогою все вийшло. Отримавши диплом, Настя влаштувалася на хорошу роботу і з часом стала непогано заробляти.
Через кілька років жінка купила квартиру і разом з донечкою переїхала. Забрала з собою і тітку, яка вже встигла стати справжньою бабусею для Надійки.
Про своє нещасливе минуле вона навіть і не згадувала, бо тепер у неї було все, що треба для щастя. Та минуле само її знайшло.
Якось увечері Настя поверталася додому і біля під’їзду побачила силует, дуже схожий на Юрія, але вона і припустити не могла, що це був саме він.
– Привіт, Насте! Не впізнаєш? – питає Юрій.
Настя зупинилася і глянула колишньому коханому у вічі:
– Чому ж не впізнаю? Впізнаю. Просто аж ніяк не сподівалася тут побачити саме тебе, – впевнено відповіла. – Як ти мене знайшов?
– Добрі люди допомогли. Чи ти не рада мене бачити? Я знаю про нашу дитину. Не гарно ти зробила, коли таке приховала. Я навіть не сподівався, що ти здатна на таке. Але я готовий тобі все пробачити, – швидко все розклав по поличках Юрій.
– І ти думаєш, що можна от так просто з’явитися майже через 10 років і почати все спочатку?
– А чого б ні? Доля нам, Настуне, разом бути. Моя мама мені про це казала ще тоді, що від долі не втечеш, от мене життя течія до тебе знов і занесла.
До цієї розмови, як і до цієї зустрічі, Настя не була готова, тому просто не знала, що казати. В голові у неї пронеслося безліч подій, які їй довелося пережити одній, і те, як вона втікала з села від ганьби, і те, як народила свою донечку і виходила з лікарні одна, тоді як інших жінок зустрічали їхні чоловіки з квітами.
Та скільки всього було, що зараз і не згадати! А він ось так просто з’явився, і каже, що це доля! Настя сказала, що сьогодні вона не готова продовжити розмову, і запропонувала зустрітися завтра утрьох, разом з донечкою.
Юрій погодився, він уже уявляв, як побачить свою донечку, як вона його обійме і стане татом кликати.
На наступний день у призначений час Настя з донькою прийшли на зустріч. Перед тим у неї з Надійкою відбулася розмова, в якій вона максимально коректно намагалася дитині все пояснити.
Юрій їх уже чекав, з букетом квітів і з величезною лялькою.
– Я уже доросла і ляльками не граюся, – раптом серйозно заявила Надійка.
– А що ти любиш? Чим граєшся? Донечко, я – твій тато, – став виправдовуватися чоловік.
– У мене є мама і бабуся, а Вас я не знаю. Хоча мама мені і розповідала про Вас, – впевнено вела незручний для Юрія діалог Надійка.
Вони ще трохи посиділи в кафе, Юрій щедро пригощав їх, але це не допомогло зробити розмову теплішою. Він розповів, що в Америці заробив багато грошей, що там мав дружину, але дітей у них не було. Вони розлучилися, і він повернувся додому, наче його сюди щось кликало.
– Ти одна, і я один. У нас є дитина. Я не розумію, чому ми не можемо бути разом? – нервово питав Юрій. – У нас же є все для щастя.
– Напевно, щастя – дуже полохливий птах… Ми його не вберегли і не втримали, так що змирись, – відповіла Настя.
Вперше за своє життя Юрій заплакав. Перед ним сиділи дві найрідніші йому людини, але він їм був не потрібний, навіть з тими грошима, які у нього були.
Став нарікати він тоді на долю. Але чи справді доля винна?