– Ну невже не можна запам’ятати, що каструлі у нас не в цій шафці зберігаються, – вкотре повчала мене невістка. Її дуже дратувала моя присутність, і це було відразу видно, хоч вона нічого прямо і не говорила.
Я приїхала з Італії, син мені виділив окрему кімнату. Якщо чесно, я думала, що у великому будинку для мене можна щось і краще було знайти, бо зараз моя кімната швидше комірчину якусь нагадує.
Син постійно на роботі, а мені доводиться весь день з невісткою проводити, бо вона не працює, вважає, що біля хати і дітей також є багато роботи.
Внуки мої вже доволі дорослі, старший вже школу в наступному році закінчує, а молодший в третій клас перейшов.
Господарку син з невістку не тримають, навіть курей у них немає. Біля хати на подвір’ї кругом газончики, трава і квіти, грядок нема від слова зовсім, тож я не розумію, що такого вдома невістка цілими днями робить, і що їй заважає на роботу іти.
Але я мовчу, і слова зайвого не кажу, бо Світлану лише зачепи, то потім до вечора доведеться її вислуховувати. Я коли синові так, легенько, щось кажу, то він відразу відмахується, мовляв, лишіть мене в спокою, розбирайтеся самі, вам жити разом треба ще довго, тож домовляйтесь.
Отака його позиція. А мені прикро, бо цей великий будинок, в якому ми всі зараз живемо, і який невістка вважає своїм, збудований за мої гроші, тільки ніхто вже на це і не зважає.
Вдома мене не було майже 20 років, і діти від мене відвикли, зате привикли до моїх грошей. Я ж за весь час поки на заробітках була, нічого окремо для себе не відкладала, все висилала синові, а він вже господарював за мої гроші.
Виходило у нього все навіть дуже непогано, він у мене добрий господар. Будинок збудував величезний, подвір’я впорядкував, все навколо так гарно і доладно, що любо глянути.
Ще весною я приїхала додому і більше повертатися в Італію не планую, вирішила, що з мене досить. Мені 66 років, я ще непогано себе почуваю, могла б ще працювати, але вже не хочу.
Ми з самого початку домовлялися, що як я повернусь додому, то житиму разом з сином і невісткою, саме для цього ми такий великий будинок і збудували.
Перше, що мені не сподобалося – це кімната, яку мені виділили. Вона і справді дуже маленька, а інші всі зайняті, як каже невістка. Друге – це кухня, вона у нас одна на двох. Невістка хоче, щоб я для себе готувала окремо, а коли я починаю щось робити, вона злиться, що я на місце речі не складаю.
Начебто, все це і дрібниці, але мені неприємно так жити, коли невістка слідкує за кожним моїм кроком. Я підозрюю, чому вона себе так поводить – вона злиться, що я більше на заробітки не їду, бо розраховувала на мої гроші.
Невістка ще кілька років тому вирішила, що її син буде вчитися в Австрії, вона вже все продумала, вивчила, залишилося лише гроші на оплату навчання знайти.
Невістка була впевнена, що я ще кілька років попрацюю, і оплачу внуку навчання, а я її розчарувала і додому приїхала. Мало того, що грошей нема, ще й я їй під ногами кручуся. От вона і висловлює постійно своє невдоволення.
Зараз почалося літо, і я трохи на річку ходжу відпочивати, щоб менше з невісткою бачитися, так вона мене і за це картає, що я тільки б те й робила, що відпочивала.
Не знаю, як мені бути, бо в рідному домі мені спокою немає. Я вже грішним ділом подумала, може мені заміж вийти і чоловіка додому привести?
А що, до мене зараз он, якраз, сватається мій сусід. Він вдівець давно, а з невісткою йому ужитися важко. Іван мені постійно говорить, що ми могли б ще на старість зійтися. І якщо серйозно, то чоловік він дуже хороший, з ним я б точно не пропала.
Що робити, я поки не знаю. Не думала я, що стану непотрібною в домі, який я будувала 20 років.