Та досить вже притягувати до себе лише проблеми одні, та забудь про бідність, ти ж не на стільки вже бідна людина зараз та досить таки багато чого можеш собі дозволити собі. Досить вже рахувати ці копійки. Заспокойся! У тебе все більш ніж добре, – якось сказала подруга моїй колежанці на роботі Данині.
У Дарини дійсно все досить непогано зараз в житті – у власності у неї є три квартири. В одній вони зараз живуть з дітьми, дві здають в оренду, причому, одна з квартир, що здаються – в центрі столиці, тому приносить досить непоганий дохід, навіть у наш час.
До слова сказати, в Дарина отримує досить непогані аліменти на двох дітей, ще й сама працює. І, хоча зарплата у неї невелика і це правда, та ще й зменшується за рахунок того, що вона часто бере відпустку за свій рахунок, щоб сидіти з дітьми, коли вони недужають – та все ж, в цілому на трьох осіб дохід виходить вельми хороший.
Але такі подробиці про додаткові доходи Дарини мало хто знає.
З боку Дарина виглядає, як нещаслива самотня жінка, якій не позаздриш: рано залишилася без мами й тата (власне, звідси і квартири, отримані в спадщину), сама ростить дітей, на колишнього чоловіка надії ніякої, і за спиною нікого – ні братів-сестер, ні інших родичів. Одна вона на світі зовсім тримається. Сподіватися нема на кого, особливо, більше у неї.
І поводить Дарина себе саме як людина, яка вкрай обмежена у фінансах.
Колежанка завжди купує одяг той, який простіше, ходить в перукарню економ-класу, і навіть в 3Д-кіно жодного разу не була – дорого для неї це.
Колишні її однокурсники збиралися в кафе на ювілей випуску – вона не пішла.
Колеги нещодавно скидалися, відзначали професійне свято – Дарина просто відмовилася навіть участь у ньому брати, з міркувань економії, звісно.
Син її приніс фотографію класу – Дарина веліла віднести назад, адже за неї потрібно платити. Вона її навіть не замовляла, вчителька не звернула уваги і, як усім дітям, просто передала додому її.
У дочки в цьому році в садочку випускний був – свято, чаювання та солодкий стіл з батькам, аніматори, подарунки. Батьківський комітет збирає гроші, але Дарина навіть не збиралася здавати.
– Ось ще, випускний в садочку, придумають теж! – сердито скаржилася на роботі усім вона. – Кому це потрібно? Дитині, чи що? Моєму – не потрібно точно! 1000 гривень потрібно здати. Зовсім вже. Та й потім ще сукню дорогу купувати всього на один раз, туфлі до неї, колготки. Я їм що, друкую гроші, чи що? Обійдемося й без випускного, і так згодиться, не велика втрата.
При цьому Дарина накопичила вже таку, як це модно нині називати, “подушку”, що вона вже швидше нагадує не подушку, а перину якусь.
На чорний день відкладено вже досить, давно вже можна б заспокоїтися та й жити собі спокійно, отримуючи від життя задоволення. Ну хоча б в кіно сходити з дітьми або в кафе на морозиво.
І Дарина вже було занесе руку над своїми засіками, щоб витягнути звідти трохи, але подумає і скасовує своє рішення. Невідомо, як воно далі складеться, життя зараз дуже складне. А раптом квартирантів не буде. А раптом з роботи, несподівано, звільнять. А раптом колишній чоловік поїде на ПМЖ за кордон, і аліменти платити відмовиться, бо одружиться і дружина заборонить йому. Або ще що трапиться.
Близькі – колеги, сусіди, подруги – знають, що Дарина одна на копійчану зарплату ростить двох дітей. Багато їй співчувають і всяко намагаються допомогти – хто пиріжки принесе і почастує, хто старі, але ще хороші дитячі чобітки підкине, хтось просто на природу покличе – мовляв, ми м’ясо купили, шашлики будемо смажити, приїжджай з дітьми своїми, і нічого не купуй, не думай, все у нас вже є!
І Дарина не відмовляється, все це бере та приймає, хоча часто прекрасно знає, що самі “помічники”, на відміну від неї, часто реально сидять без копійки, сплачують кредити і не мають ніякого додаткового доходу.
Інший раз і не хочеться брати для своєї дитини поношені черевики, але відмовитися незручно. Адже люди пропонують від щирого серця, допомогти хочуть, і задирати перед ними ніс якось навіть негарно.
“Візьму, а вдома потім викину!” – вирішує Дарина. Але вдома, розглянувши та помірявши річ на дитину, раптом вирішує – а нехай полежать, пити-їсти не просять, в цьому році ще більші, а на наступний сезон якраз і будуть в самий раз. Викинути ці речі ніколи не пізно, тим паче дісталися вони даром. Стануть в нагоді.
– Якось негарно все це виглядає здається, ти не думаєш так? – зітхає подруга моєї колежанки. – І перед своїми дітьми, які носять чужі обноски, незручно, та й перед людьми, які тебе жаліють.
Дарина і сама наповнена каяттям. Сяде, задумається і шкода їй дітей. І так-то без батька вони ростуть, так ще й постійно під девізом “ми не можемо собі цього дозволити”. Одна справа, коли це дійсно так. І зовсім інша, коли це кілька перебільшено.
До того ж діти коли-небудь виростуть і збагнуть, що мама, взагалі-то, не бідувала вже так, аж занадто. Гроші були. І, можливо, бути, будуть образи – за чужі стоптані чоботи і пропущені випускні.
Та й самій, чого вже там, хочеться пожити на всю. Адже молода ще, що не бабуся, щоб речі доношувати і доживати віку. Вражень хочеться, подорожей, красивого одягу, радості. Але все коштує усе це чималих грошей. Які є взагалі-то. Але невідомо, чи будуть завтра.
– Ну нічого! – умовляє себе Дарина. – У серпні в мене буде відпустка, візьму якусь путівку в санаторій. Собі з дітьми. Можливо, за кордон навіть. У хороший готель. Так, щоб відпочити і вражень набратися. На екскурсії поїздити, в кафешках посидіти, щоб було що згадати. Зрештою, один раз живемо.
Втім, швидше за все мрії залишаться просто мріями.
І в серпні Дарина поїде з дітьми до подруги, яка люб’язно запропонувала їй безкоштовно пожити в маленькій хатинці у маленькому селі в Одеській області, куди до моря добиратися кілометрів 5. В селі нічого немає, крім маленького магазинчика, про розваги для діток годі й говорити, лише стара гойдалка і купа піску. Зате безкоштовно все буде.
Мені дуже шкода свою колежанку, але й сердита на неї. Ну як так можна жити, скажіть? Чи нормально це?