Той день, коли Надія виходила заміж, мав стати найщасливішим у її житті. Весілля вони робили в селі, бо і вона, і Назар були сусідами, і зналися з дитинства.
Але молоді вирішили, що в селі жити не будуть, і відразу після весілля вони поїдуть в місто, адже там значно більше перспектив.
Звідки в той день в селі взялися цигани, ніхто не знає, тільки в розпал весілля зайшла в палатку циганка, попрямувала до нареченої, подивилася їй в очі, і сказала, що не буде вона щасливою з цим чоловіком, бо велике випробування на неї чекає.
Батьки наречених поспішили вивести незванну гостю із зали, але настрій у Надії був геть зіпсований. І треба було цій циганці сюди забрести в її найщасливіший день, ще й верзти якісь нісенітниці?
Відгуляли весілля, Надія з Назаром відправилися в місто. Батьки з обох сторін скинулися і купили їм однокімнатну квартиру. Надія влаштувалася на завод, а Назар пішов працювати водієм.
Перші кілька років все було добре, жили як всі. Синочок у них народився. Надія була щаслива, часто їздила з дитиною в село до батьків, а Назар залишався вдома сам.
Після декрету Надія повернулася на роботу, синочок пішов в дитячий садок. А чоловіка наче підмінили. Його дратувало все, що робила дружина. Не так сказала, не так подала, не так подивилася. Сином Назар взагалі перестав цікавитися, навіть гуляти з ним не хотів, і постійно йшов кудись з дому.
Надія не розуміла, що відбувається з її чоловіком, але одного разу вона забрала сина з дитячого садочка швидше, ніж зазвичай, і поїхала з ним до лікаря в інший кінець міста. Там вона побачила Назара з іншою жінкою. Вони йшли по вулиці тримаючись за руки, а потім разом зайшли у під’їзд.
Надія пішла за ними, кілька хвилин стояла під дверима, а тоді наважилася подзвонити.
– Вам кого? – запитала симпатична білявка, з якою Назар щойно йшов по вулиці.
– Я по свого чоловіка прийшла, – впевнено сказала Надія.
На цю розмову підійшов і Назар. Він був просто розлючений тим, що дружина вирішила за ним стежити. Додому разом з Надією він не повернувся, сказав, щоб вона йшла сама, бо без неї він сюди прийшов, і без неї і піде. А на наступний день Назар подав на розлучення.
Квартиру продали, гроші поділили, і Надія з сином повернулися в село. Тоді батьки її дуже підтримали, якби не вони, то Надія просто і не знає, як би вона все це пережила.
Батьки Назара, які жили в цьому ж селі, теж дуже підтримували і колишню невістку, і онука, бо відчували провину за те, що їхній син так недобре вчинив. Ще хоч би квартиру залишив сім’ї, а то вирішив через суд все ділити.
Тож коли прийшов час, свекри відписали все своє майно на рідного онука, сина Надії. Коли про це дізнався Назар, він сказав, що буде судитися, тепер уже з рідним сином, бо вважав, що будинок батьків має належати йому.
Оскільки бабуся з дідусем все продумали наперед, і зробили дарчу на внука, то Назару залишилося лише змиритися з їхньою волею.
У нього в житті почалася чорна смуга. Дружина його вигнала, як лише дізналася, що спадок сплив від них, і він став знову проситися до Надії.
Про свого колишнього чоловіка вона навіть думати перестала, тому і мови не було про те, щоб вона його назад прийняла.
Тоді Назар пішов до сина, і став казати, що він його батько, тому той повинен його прийняти. Але і син сказав, що такому батькові він нічого не винен.
Гірко плакав тоді Назар, бо зрозумів, що прожив життя даремно, і нікому він не потрібний. Але як жив, на те і заслужив. Ну хіба не так?