Мої свекри – доволі забезпечені люди. У них є свій великий будинок, дача, машина і квартира. Я нічого не маю проти, вони в свій час самі на все це заробили, а починали обоє з нуля.
Коли я виходила заміж, я і не знала, які батьки у Сергія і чим вони володіють, мені було байдуже. Я любила свого чоловіка, і до того ж, я була занадто юною і наївною щоб думати про матеріальну вигоду.
Ми одружилися і стали спочатку знімати житло. А потім, нарешті, купили собі невелику двокімнатну квартиру, в якій живемо і досі. Разом ми вже 13 років, у нас двоє дітей.
У мого чоловіка є молодший брат. Вадим ще не одружений, і як він сам каже, з цією справою не поспішає, хоча йому вже 30 років.
Нещодавно я дізналася, що свекри переписали все своє майно на молодшого сина. Тобто Вадим отримає все, а мій чоловік – нічого.
Повторюся, ми ні на що і не розраховували, самі працюємо і заробляємо, але виходить дуже нечесно, наче мій Сергій – не рідний син.
Свекри спочатку були в захваті від мене, у нас склалися чудові стосунки. Свекруха намагалася стати мені другою мамою, постійно давала поради, регулярно телефонувала, або просто заходила в гості без попередження.
Мені це не подобалося, і я встановила межі. Було складно, але особливо тяжко стало після народження першої внучки: свекруха приходила без попередження і постійно лізла не в свої справи. Я і так була втомлена, а тут ще й свекруха з своїми порадами і повчаннями, які давно застаріли.
Тому я перестала відповідати на її дзвінки та відчиняти двері.
Свекруха спочатку образилася, та потім вона зрозуміла, що нав’язуватися нема рації, і наше спілкування звелося до поздоровлень на свята.
Я ж справлялася з дітьми сама, інколи мене підтримувала моя мама. Їй я повністю довіряла. Залишала немовля мало не з перших днів з нею.
Зі свекрухою у були інші стосунки. З нею я не могла залишити маленьких дітей надовго. Щось не те дасть, чи не зможе простежити. Одним словом, я їй не достатньо довіряла.
Чим старшими ставали діти, тим менше інтересу виявляла свекруха. Вона іноді пропонувала взяти дітей на дачу, але не наполягала. Свекри жили своїм життям, подорожували, ходили в театр та на виставки, зустрічалися з друзями. А з нами вони спілкувалися на відстані.
Це влаштовувало всіх. Але якось Сергій прийшов додому засмучений і повідомив, що батьки оформили все своє майно на Вадима, зробили дарчу.
У Вадима немає сім’ї, і він не прагне її створити, живе для себе. Навіщо йому таке щастя? А у Сергія двоє дітей, свекри могли би хоч про внуків подумати.
Я почувалася скривдженою, а потім вирішила поговорити зі свекром, вважаючи його адекватнішим за свекруху. Я хотіла зрозуміти, чому вони прийняли таке рішення.
Свекор пояснив, що вони вирішили так зробити через моє до них ставлення. Мовляв, я не давала онучок бабусі з дідусем, і через мене у них припинилося спілкування із сином. Батьків ми згадували лише на свята, а так, на їхню думку, не можна.
Вадим, навпаки, допомагав у всьому, коли свекрусі була в лікарні, домовлявся з лікарями, сидів біля палати. А від старшого сина не було жодної допомоги.
Одним словом, зробили мене винуватою. А я всього лише хотіла відстояти свої особисті кордони. А про ту лікарню я взагалі не знала. Ну що, я б не віднесла мамі гарячого бульйончику?
Як би там не було, а я вважаю, що свекри дуже несправедливо вчинили. Як це – одному сину все, а іншому нічого?
А яка ваша думка? Чи правильне це рішення з боку свекрів? Чи ви теж вважаєте, що воно дріб’язкове, і батькам не личить так чинити?