До служби в армії я зустрічався з однією дівчиною, звали її Оксана. Ми познайомилися з нею ще в дев’ятому класі. Це було моє перше щире кохання. Та поки я служив, Оксана мене не дочекалась, на жаль, вона вийшла заміж за мого друга.
Після того, коли я повернувся додому, я не захотів більше бачити ні її, ні такого друга, зрозуміло. А так як містечко в нас маленьке, не зустрічати їх обох було просто не можливою.
Після того я вирішив поїхати, куди саме ще не знав. І тут мій товариш запропонував мені поїхати за кордон, в Норвегію, на рибальське судно. Я подумав чому б і ні. Світ побачу, та й грошей зароблю гарних, а заробітки там дійсно хороші.
Вчинив так, як і задумав. Приїхавши в іншу країну я відразу влаштувався на роботу. Звісно, що для мене було все нове. Я був молодим, амбіційним, тому дуже швидко впорався з освоєнням нової спеціальності. Друг не зміг прилаштуватися на цій роботі і тому вже через місяць повернувся на батьківщину.
Ось там я і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Звали її Олена. Симпатична та весела дівчина швидко запала мені в душу. Вона теж була з України та працювала, як і багато жінок на сортуванні.
Через три місяці ми з нею одружилися. Нам дали двотижневу відпустку і ми поїхали додому в Україну, розписатися і знайомитися з батьками. Ось так почалося моє сімейне життя.
Після короткої відпустки ми обоє з дружиною повернулися до Норвегії. Але вже через пів року, Олена повідомила, що чекає дитину. Працювати їй вже було небажано і тому вона повернулась на батьківщину до своїх батьків, а я залишився працювати, щоб заробити гроші для сім’ї.
В призначений термін у нас з’явився син Іванко. Я взяв відпустку та поїхав на цілий місяць додому. Ми вирішили придбати окреме житло в місті де жила Олена. Так їй буде якась допомога від матері, адже вона житиме поряд. Тоді якраз ми купили двокімнатну квартиру та перебралися у власне житло. На той час грошей у нас вистачало.
Відпустка. на жаль, закінчилася і я повернувся назад на роботу. Велику частину часу я був в морях, такі були мої заробітки. Вдома з’являвся раз на пів року. Але завжди з подарунками для дружини та нашого синочка. Олена з Іванком радісно зустрічали мене та ми чудово й весело проводили разом мою відпустку.
Минуло десять років. Життя тривало і Олена ставала все красивішою, син ріс швидко, на відстані це особливо помітно, а мене не було поруч. Життя таке і з цим нічого не поробиш, комусь потрібно заробляти для сім’ї, а там за кодоном у мене це виходило краще.
Не дивлячись на тривалу відсутність, я не сумнівався у вірності Олени, та й вона не давала мені приводу сумніватися в ній. Принаймні мені так здавалося тоді.
Але через деякий час я відчув якийсь незрозумілий холодок в наших відносинах. Я відчував, що Олена віддаляється від мене. І, нарешті, настав момент, коли я зрозумів, що в моєї дружини є інший.
В нас працювала молода жінка на ім’я Наталя, також з України. Вона була трохи старшою за мене, але виглядала на багато молодше своїх років. Усі заглядалися на неї. Але Вона не йшла на жодні компроміси та тримала всіх на відстані.
Мені вона подобалася, але не більше того, для мене це було неприпустимо завжди. Я одружений чоловік, хоча й розумів, що моя дружина зустрічається з іншим. Однак, через якийсь час, я став ловити на собі зацікавлений погляд Наталі. Дивно, бо відразу був байдужим. Спілкувався з нею завжди рівно, як і з іншими. Але не приховую, мені було приємно ловити на собі зацікавлений цієї пані.
Якось так сталося, що на вихідні, я поїхав в місто. Гуляючи по місту я зайшов до кав’ярні і випадково, як я тоді подумав, зустрів Наталку. Вона, побачивши мене, дуже зраділа та ми сіли за один столик. Ми їли тістечка та розмовляли між собою. Як потім, Наталя підняла на мене очі і сказала:
– Петре, у мене до тебе прохання. Ти тільки послухайте мене до кінця. Мені вже тридцять п’ять років. Заміжня я не була. Ні, звичайно, женихи були, але якось не були вони мені до душі тоді, а я шукала щире кохання, та не склалося, на жаль. Я зовсім одна залишилася, ні батьків, ні інших родичів, виховувалась в дитячому будинку.
Я мовчки слухав не дуже щасливу розповідь Наталі, зовсім не розуміючи до чого вона хилить.
– Я хочу стати мамою, мати дитину. Допоможи мені, адже, в протилежному випадку, я не бачу хорошого майбутнього для себе, коли залишуся зовсім одна, а стати мамою, то була мрія всього мого життя.
Я сидів спокійно, дуже здивовано дивився на неї, не знаючи, що й сказати мені.
– Це буде лише моя дитина, зрозумій. До тебе у мене не буде ніяких умов чи петензій, навпаки, я по-людськи буду вдячна тобі все життя. Грошей в мене достатньо, я вже давно купила квартиру в Києві, тому скоро я звільнюся і ти про мене більше ніколи не почуєш – я буду жити своїм життям дуже далеко, а ти своїм. А ти хороша людина, ти мені подобаєшся.
Потім вона встала та спокійно пішла. Зустрілися ми вже у вечері, в готелі. Все відбулося, як Наталя і планувала.
Згодом ми повернулися до роботи, де вона намагалася робити вигляд, що зовсім нічого не було. Я теж ходив сам не свій – я пам’ятав про свою дружину, я не знав як себе вести з Наталкою.
Перед відпусткою, Наталя звільнилася і поїхала додому, так і не попрощавшись зі мною, адже це було несподівано. Я ж поїхав додому до дружини та сина.
Рідне місто зустріло мене холодним вітром, був дощ. Під’їжджаючи до будинку, я раптом щось відчув. Мені хотілося додому та одночасно не хотілося. Я відкрив двері квартири. Десь в кімнаті працював телевізор. Пахло свіжоприготовленою вечерею. Я поставив сумку та спокійно пройшов на кухню. Мені на мить здалося, що мене тут чекають, як і раніше.
– Петре? – За моєю спиною пролунав здивований голос Олени.
Я обернувся. В кухню зайшла Олена, а позаду неї стояв якийсь чоловік. Дружина опустила очі і сказала:
– Петре. Ми давно чужі один одному. Я покохала іншого, так буває в житті, коли подружжя живе на відстані.
– Як буває? Прожити більше десяти років разом у шлюбі, а потім залишити його як непотрібну річ? Ти що не знала хто я і чим займаюся і що життя наше на відстані буде? Десять років тебе все влаштовувало, а зараз ти вирішила все поміняти в своєму житті? Якщо набридло таке життя. то потрібно було сказати, щоб я додому повернувся, разом жили б. А то ти і грошей хотіла гарних і жити разом зі мною.
– Я хочу спокійного нормального життя, як у всіх моїх подруг, – продовжувала Олена, намагаючись не дивитися мені в очі. – Хоча тобі цього не зрозуміти, у тебе ж немає ні друзів, ні знайомих. І дружини у тебе немає та сина також для тебе немає, ти його лише бачиш на відео і фото. Іванко виріс не бачачи рідного батька, а у мене немає чоловіка. Для тебе важлива тільки твоя робота.
– Заспокойся, я не збираюся сперечатися, я цього пробачити не зможу ніколи, все одно. Нічого вже не повернути. Так, я ні на що і не сподівався. Квартиру і дачу перепишемо на сина. А де Іванко?
– Він у дідуся з бабусею, моїх батьків, якщо хочеш, можеш піти до них.
Я мовчки вийшов з квартири і пішов провідати сина. Так, моя робота не сприяє сімейному щастю. Олена і так чекала довго. Для таких сімейних відносин як у нас це був своєрідний рекорд
Що тут заперечиш? Вона була права. Струнка, симпатична молода жінка. У неї були шанси почати нове життя. Але це неприємна зрада.
Я пішов до своєї тещі побачити сина. Іванко дуже зрадів побачивши мене. Він вже все добре розумів. Ми з ним поговорили відверто, як дорослі люди і він не став задавати зайвих питань.
Теща запропонувала повечеряти, але апетиту в мене не було зовсім. Посидівши годину, я взяв таксі і поїхав на вокзал. Взяв квиток на потяг і поїхав до власних батьків.
Десять років. Багато це чи мало? Напевно не багато, якщо тобі ще тільки тридцять і все ще попереду. Я зрозумів тоді, що якось спокійно відреагував на розлучення, мабуть тому, що розумів, що це колись станеться. В кінці Олена права – ми не пара.
Тато й мама мене зустріли з розумінням. До речі зустрів своє перше кохання – Оксану. Життя в неї теж не склалося, чоловік залишив її з двома малими дітьми.
Вона, коли побачила мене, навіть намагалася вибачитись, що не дочекалась мене, що тепер шкодує, але я її майже не чув. Відпустка моя пролетіла та настав час повертатися на роботу.
Так пролетіло ще десять років. Мій вік підбирався до позначки сорок. За цей час я заробив чимало грошей, звісно, що сину дуже допомагав, зараз він навчається в інституті. І я вирішив трохи зробити перерву.
Повернувся в Україну, перебрався ближче до столиці. Придбав будинок у передмісті.
За звичкою я встав рано і вирішив поїхати до Києва погуляти по місту. Вже ближче до вечора, я прогулювався Майданом. На вулиці було літо. Яскраво грали фонтани. Я вирішив присісти на лавку.
Думаючи про щось своє, я навіть не помітив як до мене підбігла дівчинка років прблизно десяти та стала мене розглядати. Я на мить зупинився, не розуміючи в чому справа. Але вона заговорили.
– Це ви мій тато?
Я взагалі навіть слова не міг сказати їй у відповідь.
– Можливо я помиляюсь, але на тому фото, що у мами в кімнаті саме ви. Ну, мені так здається.
Я мовчав і здивовано дивився на дівчинку. Я слова сказати не міг. Не аби з яким зусиллям я ледь мовив:
– А де твоя мама?
Дівчинка пальчиком вказала в бік фонтану. Там стояла симпатична жінка, в якій я впізнав ту саму Наталю. Я навіть передати не можу, що відчув тоді. Як таке можливо? Думки крутилися блискавично в моїй голові, змінювали одна одну.
Я не знав, що мені робити, як себе повести, що сказати і взагалі я не міг навіть піднятися з лавки, просто сидів з розкритим ротом дивлячись то на дівчинку, то на Наталю.
Наталя обернулася і наші очі зустрілись. Вона відразу мене впізнала, це було видно по її очах. Ми кілька хвилин дивилися один на одного і просто мовчали. Я бачив як її очі наповнюються слізьми.
Відтоді, минуло вже три роки. Ми з Наталею та моєю донькою Марією живемо в будинку під Києвом. До Норвегії я більше не повернувся після того жодного разу.
Роботи й тут достатньо. Я зрозумів, що нарешті знайшов своє щастя і навіть не уявляю, як би склалася наша доля, якби маленька дівчинка Маринка не підійшла тоді до мене.
Мені досі не віриться що таке буває. Невже дійсно це правда, що куди б ти не йшов, щоб не робив, а твоя доля тебе знайде саме така, яка тобі суджена? Чи впливаємо ми на долю свою?