Я відчинила шафу і з розпачем подивилася на полиці. Випав перший сніг, а в мене немає жодного пристойного одягу . Усі светри, штани та джинси куплені два-три роки тому.
Деякі речі зовсім стали непридатними. Наприклад, пуховик та шапка. Навіть у магазин соромно вийти у такому вигляді!
Краще вже сидіти вдома, ніж продемонструвати всім сусідам, що живеш, як тітка Галя з першого під’їзду.
– Сьогодні ж поговорю з Русланом. Так діло не піде! – впевнено міркувала я, витираючи пилюку. – Цими ж вихідні з’їздимо, і купимо все необхідне!
Я так захопилася прибиранням і власними думками, що не помітила, як пролетів час. Насправді мене відвернув будильник, який нагадував про те, що настав час для приймання ліків.
– Тетяно Михайлівно, п’ять годин вечора! На тумбочці лежить те, що потрібно випити. Не пропустіть! – зазирнувши до свекрухи, промовила я. – А я йду готувати вечерю. Ви хочете щось особливе?
– Ні, моя гарна. Ти ж знаєш. Все, що ти робиш, усе їм із великим задоволенням. Я зараз прийду на допомогу.
– Тільки якщо добре почуваєтеся. Давайте більше не доводитимемо ситуацію до нападів. Як згадаю минулий тиждень, так здригнуся. Зберігайте енергію та сили.
– Зі мною все чудово. Не хвилюйся! Краще скажи, чим допомогти! – Наполягала вона на своєму. – Ти ж знаєш, що я не поступлюсь!
– Гаразд! – Зітхнула я, і пішла на кухню.
Руслан, як завжди, затримувався на роботі. Вісім годин, а він досі не прийшов додому.
– Не хоче теплу вечерю, отже, не треба! – Я почала прибирати зі столу тарілки.
– Доню, залиш. Не можна так чинити з чоловіком. Він – здобувач, багато працює, приносить гроші в будинок. А ти його вечері позбавляєш!
– Я вас благаю! – демонстративно піднявши очі, відповіла я. – І я, і ви добре знаємо, де він зараз. Спокійно сидить у барі біля будинку з друзями, та розслабляється. Так само він називає гулянки п’ятницями? А іноді, й в інші дні.
– І що? Він оре на півтори ставки, – сумно промовила свекруха. – Чи не можна йому іноді розслабитися? Посидіти з друзями, та поговорити на чоловічі теми.
– Дочка, якщо він почне жити тільки роботою і домом, то збожеволіє. Чоловік має проводити час поза домом. Та й напої, якщо у міру, ще нікому не завдали шкоди. Ти маєш дбати про чоловіка.
– Тетяно Михайлівно, давайте не будемо. Бо якщо я зараз почну висловлюватись, то…
– Привіт! – з передпокою пролунав веселий голос Руслана. – Чим займаєтесь? Скучили? А я вам тортик приніс! Наливай, дружино, чай!
– Я вже повечеряла, піду до кімнати, приляжу! – Свекруха розуміла, що зараз відбудеться та сама розмова, в якій вона буде “третьою зайвою”.
– Як ти почуваєшся, мамо? Тиск не падає?
– Добре, синку. Сьогодні й на вулиці прогулялася, і до сусідки ходила. Не турбуйся за мене!
– Відмінні новини. Дуже за тебе радий! А як ти? Чим займалася? – звернувся до мене чоловік. – Судячи з виразу обличчя, настрій у тебе відсутній.
– Що є логічним наслідком подій, що відбуваються, – заявила я, поставивши на стіл ароматний чай.
– Зрозумів. Знову атака негативних думок на твою голову.
– Руслане, на вихідні з’їздимо до торгівельного центру, – я вирішила перейти одразу до справи. – Сьогодні робила у шафі прибирання, та зрозуміла, що носити абсолютно нічого. Все старе, старе. Дивитись на ці недоноски не хочеться!
Чоловік про щось задумався і заперечливо похитав головою:
– Не вийде. Поки доведеться розраховувати на те, що є. Мені в машині треба масло поміняти, шини, та ще лобове скло тріснуло. З ним також треба щось робити.
– Плюс зараз є великі витрати на реабілітацію мами. Продукти, комунальні послуги. Доньці хоч щось передати. Якщо чогось потребуєш, то ближче до Нового року розв’яжемо це питання.
– Ти зараз жартуєш? У мене пуховик під рукою повністю протерся. Як я в магазин ходитиму?
– Клаво, знову починаєш? Знову скандал на порожньому місці роздмухуєш? Ну, нестерпно! Коли ти втомишся від сварок?
Я подивилася чоловіку в очі, й впевнено відповіла:
– Коли знову відчую себе жінкою. Коли зможу носити гарний одяг, спати в запашному ліжку, ходити в кафе на філіжанку кави. Коли повернуся до життя. Розумієш?
– І хто тобі не дає це робити? На здоров’я! Просто не все одразу! Клавдіє, я працюю на півтори ставки, повністю забезпечую нас трьох, ще й доньці іноді передаю гроші. Намагаюся, як можу. А тобі все замало! Ти завжди незадоволена! Тільки дай, дай, дай!
– Я не вимагаю нічого надприродного! Хоча могла б! Мені лише сорок два роки. І я хочу жити, а не існувати! Жити!
– Ти робиш велику помилку, тому що ставиш знак дорівнює між життям і грошима. А це різні складники.
– Послухай, Руслане, я не маю настрою філософствувати, й міркувати про велике. Не маю! Я хочу новий пуховик, шапку та светр. Цими вихідними! І мені байдуже, як ти розв’яжеш це питання!
– Знаєш, коли твоїй мамі знадобився догляд та турбота, ти швидко розставив крапки над “і”. Правда?
– Клава, зупинись! Не йди до тих тем, звідки ми не виберемося без скандалу. Мені не хочеться провести вихідні в образах та істериках. Я хочу відпочити! Можна?
– А я потребую нових речей. Можна?
– Не можна! – Руслан крикнув так, що я від несподіванки підскочила на місці. – Я не маю друкарського верстата. І заміж ти вийшла не за місцевого олігарха!
– Подобається чи не подобається, але тобі доведеться прийняти цей факт. Сподіваюся, що ти перестанеш мене мучити, та постійно щось вимагати. На добраніч!
Щойно Руслан пішов у спальню, я не змогла стримати образи, та голосно розплакалася. Здається, я припустилася помилки, за яку зараз дуже сильно розплачуюся.
Рік тому в нашій родині відбулися дві події. Гарна та погана.
Дочка Аліна змогла з першого разу вступити в університет на міжнародні економічні відносини. Ми дуже пишалися своїм єдиним чадом і допомагали новоспеченій студентці, чим могли. Здавалося б, живи та радуйся.
Проте в інші двері постукало лихо. У свекрухи у голові виявили хворобу. Благо змогли уникнути гіршого сценарію, але в неї почалися часті непритомності та запаморочення.
Лікарі порадили не залишати жінку одну. Тоді ми постали перед складним вибором – або наймати доглядальницю, або доглядати свекруху самим.
Переглянувши купу оголошень, ми зрозуміли, що оплачувати послуги буде дуже невигідно. Ніхто зі знайомих не підходив на цю роль, тож Руслан запропонував мені покинути роботу.
– Інших варіантів немає. Та й хто краще за тебе зможе стежити за мамою? Ви з нею у добрих стосунках, дев’ятнадцять років живете під одним дахом.
– Не пам’ятаю, щоб сильно конфліктували, чи сперечалися. Так, були невеликі суперечки, але це ж дрібниці. Мама тобі довіряє, любить, як дочку. Ти впораєшся з цією справою.
– Ти маєш рацію. Але я звикла працювати. Звикла спілкуватися з людьми, заробляти власні гроші, бути в колективі. Не уявляю, як зможу сидіти вдома, та нічого корисного не робити. Це складно!
– У сенсі? Ти доглядатимеш свекруху, яка за багато років стала тобі близькою людиною. Крім того, половина жінок на планеті є домогосподарками. Багато хто про це мріє. Хіба я не маю рації?
– Це добре, коли у чоловіка зарплата висока, але в нашому випадку…
– Я піду на півтори ставки. Якось впораємося. Ти за це не хвилюйся!
– Я не думаю, що це гарна ідея.
– А я певен! І з мамою питання вирішимо. Хіба ти не хочеш допомогти їй?
– До чого тут це? – Запротестувала я. – Просто дивлюся на ситуацію з різних боків.
– Будь ласка! – Руслан глянув на мене благаючи.
– Ми спробуємо. Тільки так! Я піду з роботи на рік. Якщо раптом справа піде складним шляхом, то все повернемо на старі рейки. Згоден?
– Клаво, тобі обов’язково створювати труднощі?
– Пообіцяй. Інакше я не погоджусь. Можеш вважати мене боягузкою, можеш вважати егоїсткою. Але лише такий варіант!
– Гаразд. Хай буде по-твоєму!
Я звільнилася з роботи, та стала домогосподаркою.
Поступово з мого життя пішло спілкування з колегами, та близькими подругами. Згодом я перестала займатися гімнастикою, та доглядати за собою.
Бути доглядальницею виявилося не такою простою справою, особливо у людини, яка щотижня втрачає свідомість, може забути випити ліки, або вимкнути праску. У порівнянні з сьогоднішньою ситуацією, догляд за маленькою дитиною здавався “раєм”.
Я почала помічати, що з кожним днем стаю дедалі дратівливішою. І так, я легко могла роздмухати скандал на порожньому місці. А в кого б не здали нерви в подібній ситуації?
Однак “найгарячішою” виявилася тема грошей.
Руслан, як і обіцяв, пішов працювати на півтори ставки. Виживання сім’ї чоловік забезпечив. Але “радості та задоволення” канули в безодню.
Косметика, відвідування фітнесу, прогулянки торговими центрами, кава з подружками – на це просто не вистачало коштів.
Нині ж ситуація стала зовсім патовою. Навіть нового светра та штанів треба було чекати два-три місяці. Доводилося “ставати в чергу” і благати чоловіка купити необхідне. Складалося враження повної залежності й навіть, приниження.
Тамара Михайлівна, попри добрий характер і прихильність до мене, ставала на бік сина, і вичитувала мені за “погану поведінку”.
– Доню, ти поводишся не порядно. Дуже меркантильно. Якби твій чоловік сидів удома, нічого не робив, тоді інша річ. Можу зрозуміти. Але Руслан працює, не покладаючи рук!
– Він намагається. І ти сама це бачиш. Мій синок віддає нам останнє, а тобі мало. Руслан – не банкомат, моя люба. А твій чоловік!
– Ось як? Якщо ваш син не банкомат з грошима, то і я йому не кухарка! – Заявила я свекрусі. – І не праля, і не служниця!
Тетяна Михайлівна сплеснула руками, й з подивом подивилася на мене:
– Я помолюся за тебе. Ти кажеш дивні речі. Дочко, тобі треба посидіти й подумати. Привести думки до ладу. Соромно! Навіть мені соромно таке слухати. А як ти вимовляєш подібні слова вголос, я не знаю!
З кожним днем я все більше переконувалась у тому, що рік тому припустилася помилки. Питання з доглядом за свекрухою ми з чоловіком закрили, але моє особисте життя пішло під схил.
Чи була я готова ризикувати, і жити так ще довгі роки? Звісно, ні! Сорок два роки – не вирок!
Тому я вирішила не відкладати розмову з чоловіком у довгу скриньку, і повідомила про своє рішення:
– Руслан, я повернуся на роботу. Вже почала дивитися вакансії. Знаєш, економістам зараз підвищили зарплату, є дуже гідні варіанти. Хочеш, покажу? Якщо все вийде, то ми впораємося з оплатою доглядальниці.
– Ні! Навіть не думай! – різко відповів чоловік.
– У сенсі “ні”? Ти про що зараз говориш? – розлютилася я. – Ти мені нещодавно відмовив у купівлі нової шапки. Шапки! Я мушу відмовлятися від речей, від зручностей, від подруг… заради чого?
– Заради догляду за рідною людиною! І ти не відмовляєшся. Просто живеш за принципом “не все одразу”. Я не сказав, що ми не купимо. Просто треба трохи зачекати.
– А як я не хочу чекати? Якщо я хочу сьогодні жити? Тут і зараз! Що ж тоді? Руслане, я втратила себе. Я відчуваю себе комахою, яку можуть будь-якої миті розчавити.
– Почуваюся мавпою, яка повинна показати тобі цирк, для того, щоб заслужити нові штани. Я не хочу жити так, не можу!
– Добре, бери підробіток додому. Чудовий варіант, – спокійно відповів Руслан. – І гроші зароблятимеш, і за свекрухою дивитимешся. Ідеально!
– Вибач, але ідеально для кого? Я говорю, що хочу спілкуватися з людьми!
– Дивись, як цікаво виходить. Тобі не гроші потрібні! Справа не в них! Тобі потрібні розваги!
– Що за дурниці ти несеш? Гидко!
– Я все сказав! Якщо мені доведеться наймати доглядальницю, якщо моя дружина, з якою я прожив у шлюбі дев’ятнадцять років, не може доглянути свекруху, то навіщо ти взагалі мені потрібна?
– Що ж ти за жінка така, якщо у кризовій ситуації відвертаєшся від родини? Хто ти, якщо догляд за хворою свекрухою готова проміняти на похід до косметолога?
– Ти все перевертаєш із ніг на голову…
– Мені нема чого більше додати. Вибір за тобою!
Я мучилася докорами сумління, мене долали сумніви, але цього разу я вирішила вибрати себе. Я подала документи на розлучення, поїхала жити до мами, та влаштувалася економістом у велику торгівельну мережу.
Тамара Михайлівна образилася на мене, та попросила її більше не турбувати. Донька підтримала нас, і залишилася з обома в добрих стосунках. А я хочу запитати, чи я слушно вчинила, чи мала і надалі доглядати свекруху, та доношувати лахміття?