Тетяна завжди була вірною й уважною невісткою. Вона виходила заміж за Сергія, і навіть після того, як їхня родина стала більшою, не забувала про свекруху — Олену Іванівну. Спочатку це здавалося простою турботою про літню жінку, яка вже не могла обходитися без допомоги. Та з часом все стало набагато складніше.
Олена Іванівна була сильною жінкою, але в старості почала втрачати силу. Спочатку це були дрібниці — не могла стояти довго на ногах, потім — не могла самостійно приготувати їжу або підняти важке. Тетяна без вагань стала допомагати. Вона по черзі годувала, допомагала з ліками, прибирала, водила по лікарях. Її турбота була безмежною. Ще й з маленькими дітьми на руках — старший син, маленька донечка. Але Тетяна не жалкувала, бо це було її рішення, і вона відчувала, що повинна піклуватися про свекруху, як і про свою рідну матір.
Але, коли мова йшла про її сестру, Олену Іванівну, справи ставали іншими.
Її рідна дочка, Марина, працювала в іншому місті, і хоча вона приїжджала на великі свята — на Різдво, Пасху, Новий рік — це був максимум. Час від часу висловлювала невдоволення, що Тетяна забирає на себе занадто багато, але знову ж таки, це обмежувалося словами.
У той час як Тетяна, що жила в тій самій оселі, несла основний тягар. Вона не вимагала нічого взамін. Може, лише одного разу — щоб її підтримали, коли сили закінчувались і втома ставала непереборною. Але ж Марина була далеко. Вона рідко телефонувала, рідко цікавилася здоров’ям матері. Замість того, щоб регулярно допомагати матері або хоча б на кілька днів приїхати, аби дати Тетяні перепочити, вона відправляла лише подарунки на свята. Це було зручно, адже такі привітання не потребували багато часу чи зусиль.
Натомість Тетяна, вже кілька років поспіль, кожного дня стикалася з тими самими труднощами: прання, приготування їжі, нагадування про ліки, а також постійне моральне навантаження — знову ж таки, щоб залишити свекруху у хорошому настрої. Вона не мала часу для себе, для своїх дітей, для чоловіка. А в один із таких моментів, коли вона відчувала, що сил залишилось майже на нуль, і знову не отримала жодної підтримки від Марини, їй хотілося запитати: Чому тільки я?
Тетяна намагалася не скаржитися, але з кожним роком їй ставало все важче приховувати свою втомлену душу. Вона бачила, як її свекруха поступово ставала слабкішою, і хоча її любов і підтримка були безмежними, інколи це забирало все з неї.
Марина, тим часом, на свята приїжджала, намагаючись виглядати так, ніби все під контролем. Після короткого візиту, наповненого обіцянками, що «з наступного разу точно приїду частіше», вона знову зникала у своїй кар’єрі та власному житті. Вона не розуміла, як важко Тетяні, яка була поруч із їхньою мамою щодня, і що це не тільки фізична праця, а й величезне емоційне навантаження.
І ось одна осінь принесла нове усвідомлення: Тетяна вирішила більше не чекати на допомогу. Вона зрозуміла, що, можливо, не отримала б її від Марини навіть у найскладніший момент. Тому, після чергового свята, коли Марина поїхала назад до свого міста, Тетяна вирішила більше не просити ні про що. Вона стала знаходити радість у простих моментах — у посмішці свекрухи, у невеликих досягненнях своїх дітей. Вона прийняла це як свій вибір, навіть якщо він був важким.
Але більша частина її серця все ще прагнула одного: хоча б зрідка, щоб Марина показала носа не тільки на свята. Щоб хоча б один раз приїхала, щоб бути поруч у повсякденному житті. І хоча це так і не сталося, Тетяна знала: іноді можна знайти свою силу, навіть коли здається, що ти самотній у своїй боротьбі.