– Якось це недобре виходить, давай мінятися, – заявив мені якось чоловік.
– Що саме виходить недобре? Що тобі не подобається? – уточнила я.
Чоловік на хвилинку замнувся, а потім випалив:
– Не добре, що ти доньці новеньку квартиру купила, а ми маємо в старій тулитися, – каже.
Тут я його зупинила. Кажу:
– Ти що, не знаєш, звідки у мене ці гроші? Ці кошти надійшли від батька Олесі, тому і квартира їй.
– Але ж я годував і виховував твою дочку, в той час як її батько жив собі десь в своє задоволення. І тепер я вважаю, що ця квартира має належати нам. А в Олесі ще все життя попереду, так що вона ще встигне собі не лише квартиру, а цілий будинок збудувати. А нам з тобою нема часу думати, хочеться хоч на старість пожити краще, – каже.
– Я не можу так вчинити з рідною дитиною, не можу забрати у неї те, що належить їй, – пояснюю я чоловікові.
– Тоді я з тобою розлучуся, – заявив мені чоловік.
Отак, тепер думай, що робити. Мені 46 років, я давно одружена з Валерієм. Виховуємо двох доньок – Олесю, мою доньку, і Анну, нашу спільну дочку.
З Валерієм ми одружилися, коли Олесі було всього 4 роки, так що дівчинка справедливо називає його татом.
Донедавна Валерій однаково ставився до двох наших доньок, ніколи ніякої різниці не робив, тому мені дивно тепер таке від нього чути.
Жили ми всі в нашій невеликій, але доволі затишній двокімнатній квартирі. Мені завжди здавалося, що у мене чоловік розуміючий, добрий, але виявилося, що це не так.
Він чудово знає, що ці гроші, за які я купила квартиру, я відкладала з того, що давав батько Олесі на дитину.
З тим чоловіком я не була в офіційних стосунках, у нас був лише роман. У нього була дружина і сім’я, і він мені відразу заявив, що не йтиме від дружини, але дитину мою забезпечуватиме.
Ще ми з ним домовилися, що я нікому не розповідатиму, хто батько моєї дочки. Та я сама не хотіла зайвого розголосу.
Потім народилася донька та її рідний батько почав надсилати гроші. Він був доволі багатою людиною, і його так звані аліменти щомісяця перевищували заробітну плату мого чоловіка. І Валерій про це знав. Як і знав про те, що я ці гроші відкладаю на покупку житла для старшої доньки.
Я вважала, що так буде правильно, я і припустити не могла, що мій чоловік буде проти.
Зараз Олесі двадцять два роки. Вона закінчила університет, почала працювати. А у мене на рахунку є гарна сума грошей. І я хочу купити квартиру, щоб донька жила окремо.
Вибрала чудовий варіант – двокімнатну квартиру покращеного планування, площею 70 квадратів. В той час як ми живемо в двокімнатній квартирі, площею 46 квадратів. Тому чоловік і хоче переїхати.
Та я вважаю, що це неправильно, адже гроші на це житло я відкладала з аліментів батька Олесі, отже і житло має бути її.
Чоловік би і вчинив таку бурю, якби випадково ми не стали говорити про те, на кого записувати квартиру. Я висловила думку, що треба відразу все оформляти на доньку, вона вже зовсім доросла і самостійна, ще трохи і заміж захоче виходити. Тому буде добре, якщо квартира стане її дошлюбною власністю.
І тут до чоловіка дійшло, що це житло аж ніяк його не стосується, і що ми не будемо там жити навіть трохи. А навіщо їздити туди-сюди? Зробимо ремонт, і нехай Олеся туди заїжджає.
Що тут почалося! Чоловік вважає це несправедливістю. Каже, що не може бути так, що дочка житиме в кращих умовах, ніж ми.
– Вона ще молода, в неї все попереду! – каже. – Залишимо Олесі нашу стару двокімнатну квартиру, це теж непоганий старт.
Валерій пропонує нам з молодшою донькою переїхати в новобудову, а нашу теперішню квартиру залишити старшій доньці.
Я з ним не згідна, бо квартира куплена не за його чи наші гроші, а виключно за гроші батька старшої доньки.
То що мені робити? Дайте пораду, як би ви вчинили на моєму місці?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.