Я зупинилася, хоча і справді не мала жодного настрою з нею говорити, та уникнути зустрічі було неможливо.
– Чого тобі? Я поспішаю на роботу, – сухо відповіла я матері, і стала її уважно роздивлятися. А вона зовсім не змінилася.
Мамі скоро буде 60 років, але треба визнати, що виглядає вона приголомшливо як на свій вік.
Ми з нею вже не бачилися років 10, і якщо чесно, то якби не бачилися ще наступних 10, я б навіть не пошкодувала би про це.
– І чого ти не питаєш, як у мене справи? – дивиться з докором мені прямо в очі мама. – Ви з братом геть знахабніли, зовсім про маму рідну забули! – каже.
– А чого питати? Я ж бачу, що добре. До речі, ти чудово виглядаєш.
– Стараюся, донечко, – почувши комплімент, мама подобрішала. – Ти ж знаєш, що я звикла мати завжди гарний вигляд, бо це ж мені неабияк допомагає в житті.
Ага, ще й як. Мама все життя тільки те й робила, що чепурилася, і чоловіків міняла. Вона тричі була в офіційному шлюбі!
З нашим батьком вона розлучилася, бо вважала, що він недостатньо її забезпечує. І що за просто так така красуня як вона з ним жити не буде.
Довго мама не чекала, і вже через кілька місяців ще раз вийшла заміж за відносно багатшого чоловіка, у якого було своїх четверо дітей.
Вітчим маму забрав до себе, в свій доволі великий будинок, а нас з братом він порадив пороздавати родичам.
Таким чином, мене виростила одна бабуся, а Ігоря, мого молодшого брата – інша.
Мама до нас не навідувалася. У другому шлюбі вона розцвіла, раділа, що їй аж так пощастило, адже у неї є і квартира, і машина.
Не знаю, що саме трапилося, але мама і з другим своїм чоловіком теж розлучилася. Проте, відразу взяла шлюб з третім.
То було не через гроші, то було справжнє кохання, як повторювала сама мама.
Дядько Степан, до речі, був непоганий чоловік, і він був навіть не проти того, щоб нас забрати, але жили вони в однокімнатній квартирі, і тепер вже мама вирішила, що ми з братом завадимо її щастю.
– Вам же і у бабусі добре? Ви вже звикли, то навіщо щось змінювати? – казала вона.
Та добре було лише мені, бо та бабуся, з якою я жила, дуже добре дбала про мене. А от братові так не пощастило, його доглядала мамина мама, і у них обох це було спільною рисою – не особливо цікавитися справами дітей.
Братові було дуже важко, він по цей день не любить згадувати своє дитинство і не хоче нічого знати про нашу маму. І я його розумію.
– У мене для тебе подарунок є, – каже мені мама. – Маю гарний старовинний золотий набір, який передається з покоління в покоління як сімейна реліквія. То я хочу тобі його віддати. Давай я до тебе в гості прийду?
– Не треба до мене в гості приходити, і подарунків мені від тебе не треба ніяких, – заявила я.
– Отакої, з рідною матірю знатися не хочеш? А тобі відомо, що це гріх великий? Так, я припустилася помилки, але ж ти ще не знаєш як у тебе життя складеться. Я коли за вашого батька заміж виходила, то теж була переконана, що це назавжди. А в підсумку вийшло щось не дуже.
Тому, не зарікайся, доню. Я ж першою прийшла миритися, – каже мама.
Я нічого їй не відповіла, бо не знаю, що мені робити. З однієї сторони – це моя мама. А з іншої – ця людина багато років жила своїм життям і знати нас не знала, а тепер хоче, щоб ми з нею спілкувалися?
А яка ваша думка? Що мені робити?