Дочка Світлана каже, що я винна у всіх неприємностях в їх сімейному житті, аж до того, що в тому, що вони з чоловіком посперечалися теж винна лише я одна і більше ніхто інший.
Але я не з якихось зовсім недобрих тещ, які те й роблять, що не дають зятю спокою.
Але ж колись Світлана сама мені постійно говорила:
– Мамо, допоможи, якщо можеш, будь ласка!
Це її вся вдячність тепер я маю?
Моя Світлана вийшла заміж рано – в 18 років, зятю трохи більше – 21 було, познайомилися вони відразу після того, як він прийшов з армії і вони зустрілися вперше у спільного друга на дні народження.
Навчання своє Світлана закинула відразу, ну як же, не до занять їй було тоді. Втім, я нічого не могла вдіяти, мене й не слухав ніхто, дочці й слова не говори – все якось так недобре сприймає, зовсім не прислухається до мене.
Зять мій сам не місцевий – приїжджий, в нашому місті свого власного даху над головою немає, довелося взяти до себе ще до весілля.
Спочатку ми з ним непогано ладнали, а що тут такого: вони в своїй кімнаті, а я в своїй. Відгуляли весілля, і через місяць я бачу дочка якось так змінилася, їсти нічого не хоче. Так і є – Світлана мені саме тоді й повідомила, що чекає дитину.
У доньки моєї в той час так зіпсувався характер, що я така здивована від того була, просто не могла її впізнати, ходила вона постійно всім незадоволена.
Весь час докоряє мене за мої страви, що я готую, все їй не те і не так. Складно стало нам жити разом, пора їм житло було шукати.
Я тоді відразу зателефонувала сватам та домовилися ми з ними скинутися на квартиру молодим, батько у зятя людина небідна, заробляє відмінно. Додала я дещо з своїх заощаджень, навіть прийняла не дуже приємне рішення для себе – зателефонувала батькові дочки, з яким я розлучилася вже давно, думала, що у нього совість прокинеться, але той сказав, що вже виплатив свої аліменти, і з нього вистачить, він більше не допомагатиме ні їй, ні мені.
Та й добре, все одно зібрали хорошу частину, зять взяв ще кредит, і вийшло купити хоч і маленьку квартиру, але зате свою. Після того як дочка стала мамою, їй було дуже непросто, була потрібна допомога постійно і підтримка якась.
Звичайно ж, я бігла в будь-яку вільну хвилину до них додому, все начисто прибирала, готувала їжу. Тільки ось лежати на ліжку у дочки залишилася звичка, вона вже прийшла в норму, але все одно дуже себе шкодувала, щоб я приїхала та допомогла.
Коли внучка моя трішки підросла, то я молодих іноді стала відпускати на відпочинок, сама сиділа з онучкою своєю, моєї віддушиною, адже я дуже любила цю дівчинку.
Тоді я ще була для всіх хороша і зручна. А потім я запропонувала зятеві взятися за ремонт їх власної квартири: ну треба ж колись починати щось робити суттєве і дуже потрібне, особливо якщо житло вторинне і умови там, м’яко кажучи, не дуже хороші.
Мій зять спочатку скаржився, не хотів щось робити, казав, що і так не відпочиває, після роботи поспати хоче, а тут ще й ремонтами треба займатися, бо так захотіла теща, а не вони самі, бачте.
Ну добре, я знала, що таки вмовлю його на цей крок, адже це їм необхідно, перш за все.
Я тоді навезла до них шпалери, фарбу та багато чого іншого для ремонту, щоб вони почали щось самі вже робити. Я їм всі шпалери в одній кімнаті здерла. Потім відправила доньку з онукою до мене додому на пару днів, взяла вихідні і пару наших хлопців з роботи для допомоги, за все сама заплатила.
Ось, швидше за все, з того моменту я стала поганою для них, зять почав говорити, що я господинею себе відчуваю у їхньому домі та лізу не в свої справи в свої справи. Але це був тільки початок.
Після цього ремонту, між нами з зятем як кішка пробігла. Дивно, думаю, чому мене не кличуть молоді з онукою посидіти, як робили це завжди?
А виявилося все дуже просто, що вони іноді вечорами беруть няньку, а самі гуляють та відпочивають собі: зять вирішив, що я не гідна, сидіти з дитиною.
Я образилася за це, але покликала всю сім’ю до мене на день народження. Прийшла лише моя дочка з внучкою, мовляв – чоловік на роботі, працює останнім часом багато, прийти не зможе.
Я йому, звісно, відразу зателефонувала, він сказав, що спить, навіть не привітав мене. Щось так гірко стало на душі, що я на наступний день до них прийшла, хотіла поговорити по-людськи, але справа дійшла до суперечки.
Чоловік Світлани сказав, що я ще з народження дочки йому набридла, втомила його своїми порядками та указами, а він мовчав мені завжди, але ремонт його взагалі засмутив.
Зять тут тепер господар, і мені не потрібно командувати в нього вдома. На моє обурення, що я на цю квартиру теж гроші давала, він сказав, що це на частину житла моєї дочки, і взагалі він не просив, все було добровільно! І він кредит платить, ну і що!
Не знаю, може я щось зайве наговорила чи зробила, але тоді я слів не підбирала. Я пішла від них, закривши двері та трохи постояла, послухала розмову між донькою та зятем біля дверей.
Два дні нікому з них не дзвонила, а потім доньку набрала. Вона плаче, засмучена дуже, все мені висловила, що я винна в усьому, що у них зараз відбувається, і в суперечці, і в тому, що вони тепер не можуть знайти спільну мову між собою через мене, і те, що він навіть на розлучення готовий подати тепер.
Я відразу попросила внучці дати телефон, адже їй уже третій рік пішов, донька мені відмовила. Каже, щоб я не лізла поки до них, їм без мене краще і спокійніше живеться. І ось тепер мені так гірко та важко на душі!
Для них жила, особливо для внучки, а тепер для кого? І за що ж мене так нелюбити, що ж я недоброго зробила? Я ніколи не втручалася в їх сім’ю, лише допомагала їм і кращого хотіла. невже я зайве щось зробила?