Ну як можна зіпсувати цілих 11 років хороших стосунків з мамою чоловіка всього лише за 3 дні? Адже завжди було взаєморозуміння, взаємоповага та повна взаємодопомога? Здається, що таке неможливо. Але ні, дуже навіть. 11 років добрих стосунків та гарного спілкування залишилися позаду. А все через мою відмову приїхати, як зазвичай на їх величезну земельну ділянку для традиційної праці на їх городі.
– Ми звичайні люди сільські, прості, – сказала мама мого майбутнього чоловіка Дарина Гнатівна, коли ми лише з нею знайомилися, – у нас все по-простому. Господарство хороше тримаємо, кури у нас, гуси-качки, город невеличкий є. Син у нас дуже працьовитий, сподіваюся, і ти йому до пари, будеш такою ж вдатною та заповзятою до праці, як і він сам.
“Городиком невеличким” мати мого чоловіка спокійно називала ледь не гектар землі.
Свого часу батьки мого Святослава прикупили дві сусідніх ділянки, господарів яких не стало давно, маленькі їх хатини руйнувалися, адже старі зовсім були, а земля заросла бур’яном.
Але я теж не виросла в місті з самого дитинства. З Святославом познайомилася в студентські роки, ми тоді якраз навчалися з ним обоє.
Після навчання в інституті стали разом орендувати однокімнатну квартиру на окраїні столиці, стали жити, подали заяву до РАЦСу через рік, тоді і знайомитися приїхали до його батьків.
– Столицю ми не осилимо, звісно, – сказав свекор перед нашим розписом, а Дарина Гнатівна погодилася з ним, – а біля столиці ви квартиру купите. Машину синові ми ще 4 роки тому завбачливо купили. Тепер і на квартиру вам дамо. Всю суму не осилимо самі, звісно, але хороший старт вам на майбутнє забезпечимо, ми дуже старалися з матір’ю для цього.
Я батькам свого чоловіка дуже вдячна за все і це правда. У мене лише мама та молодша сестра, допомагати мені було нікому.
Але і я намагалася батькам чоловіка відплатити добром, тим більше, що ставилися вони до мене дуже гарно. Як вихідні, особливо в літню пору, так ми з чоловіком – сідаємо в свій автомобіль і до його батьків у село їдемо.
– Давай зараз зробимо так, – навіть зупиняла мене Дарина Гнатівна, коли я чекала дитину та намагалася з усіма картоплю вибирати, – ти в будинок йди і поїсти нам щось смачненьке приготуй, ну і ще щось там по дому зроби, у мене рук не вистачає. А з лопатою тут є кому працювати, думаю ми тут і без тебе впораємося, важко тут буде тобі.
У чоловіка є сестра старша, моя зовиця Оксана, у неї є чоловік та син-підліток, в принципі, дійсно було кому працювати. Свекор мій теж дуже працьовита людина.
Коли нашому синові було всього кілька місяців, я навесні знову нарівні з усіма працювала, благо хлопчик у нас спокійний був, поклала його в колясочку та й вперед – на город до праці разом з усіма ставати. Зате і свекри нам з собою всього давали, що тут не кажи, що тільки виростили в себе вдома:
– Беріть все, що вам потрібно, не на собі ж це понесете, – примовляла мати чоловіка нам щоразу, накладаючи нам банок з консервацією з собою, овочів, фруктів, яєць та іншої живності, – ти в декреті, та ще й кредит у вас. Гроші будете економити трохи, менше треба купувати, адже ціни зараз високі дуже на все, та й онукові корисніше своє домашнє давати, без тих магазинних продуктів.
Ми і з великою радістю брали все, що вважали за потрібне для себе і дитини, адже і наша з чоловіком праця була в це вкладена, причому, чимала.
Та й непогано грошима свекри допомагали нам час від часу, то на меблі, то на нову пральну машинку трішки виділять щось.
– Ми стільки всього дачникам продали цього літа! – говорила Тамара Гнатівна, – Беріть гроші, трішки й з вами поділимося, кредит свій швидше виплатите.
А майже 5 років тому заміж вийшла моя молодша сестра Валентина. Чоловік у неї постійно у відрядженнях по роботі, вони поїхали далеко за його призначенням.
У відпустку вони приїжджали лише один раз і то не до мене, а до мами, так що свого 2-х річного племінника я бачила лише по відеозв’язку і то не дуже часто.
– Ми хочемо у тебе зупинитися цього разу, – зателефонувала мені моя сестра якраз в той час, – проїздом будемо 3 дні, приймеш? Погуляти по столиці хочеться! Покажеш нам красиві місця? А потім ми до мами поїдемо.
– Звичайно, – погодилася я з радістю, – коли ви приїжджаєте? Чоловік зустріти не зможе, він до батьків поїде, а ми з сином вдома. Я за вами приїду, погуляємо по столиці, а потім я допоможу вам зібратися й до мами.
Увечері ми з чоловіком все обговорили: нічого ж нехорошого, якщо ми з сином проведемо час з моєю сестрою і її сім’єю.
– Все добре, – сказав чоловік, – та й сестра моя прийде з чоловіком та сином, все зробимо, а ви вже тоді автобусом приїдете до нас самі.
На тому й зупинилися ми. Ми. Але у свекрів була інша думка зовсім, як виявилося згодом. Ще коли я за сестрою своєю їхала, почалися дзвінки від Дарини Гнатівни:
– Ну що це таке? – обурювалася, не приховуючи, мама чоловіка, – Знайшли час гуляти собі! Сама пора нам вже картоплю купати, робота не чекатиме, поки ви там гуляти будете.
– Дарино Гнатівно, – кажу, – сестра особливо часом не вибирала, – дали чоловікові відпустку – вони приїхали поки мають можливість. дуже хочу побачити їх, я ж так скучила за ними.
– Ну і що, гаразд, сьогодні зустрінеш, влаштуєш, а завтра, будь добра, приїжджай допомагати.
– Не зможу й завтра я приїхати до вас, ми домовилися гуляти їхати, хочемо відпочмити разом, адже довго не бачилися з нею. А 3-го дня я їх проводжаю.
– Гуляти вона поїде, бачите! – ще більше обурення в голосі, – В таку пору! Мало того, що сама не приїхала, ще й онука не пустила, він теж би допоміг. Чому один онук працює, а другий гуляти буде?
Пояснити, що старшому онукові свекрам вже 20 років, а молодшому немає і 10-ти, що мій син повинен поспілкуватися зі своєю тіткою та двоюрідним братиком, виявилося неможливим.
До вечора моя свекруха вже й зовсім мені стала видавати:
– Давайте завтра приїжджайте всі разом до нас, бери сестру, її чоловіка і попрацюємо, потім шашлик посмажимо всі разом, як завжди.
Ну як так можна вчинити? Люди їхали в столицю, погуляти, подивитися, а я їх привезу в село город садити, бо моя свекруха так хоче? Я відмовилася, твердо і безповоротно, попросивши маму чоловіка більше на цю тему навіть не говорити зі мною.
– Ну і свекруха у тебе! – похитала головою моя сестра, – як ти з нею спілкуєшся?
– Не повіриш, – кажу, – перший раз ми з мамою мого чоловіка не змогли знайти спільної мови за стільки багато років! Все завжди було нормально.
– Все було добре тому, що ти жодного разу їй не перечила, а робила все так, як вона того хотіла, а тут проміняла її город на свою рідну сестру! – сказала Валентина з маленькою, але сумною посмішкою.
Гаразд, ми погуляли, я провела сестру з сім’єю на вокзал, а 4-го дня ми з сином на електричці поїхали в село, до батьків чоловіка. Знаєте, як мене там зустріли?
– Явилася не запилилася, невже! Коли все вже зроблено і відпочивають усі! Чого приїхали? Щоб багажник заповнити продуктами? Брати ви завжди мастаки все, що душа забажає, а працювати й допомагати батькам нікому, коли гаряча пора!
Я розвернулася, після цих слів, і відразу до хвіртки пішла. Син за мною, чоловік за нами.
– Я, начебто, все їй пояснив, – каже чоловік, – начебто заспокоїлася. Три дні щось ще там докоряла, але потім погодилася, що ти не могла інакше. А тут знову їй захотілося виговоритися. Не звертай уваги, зараз вона заспокоїться.
– Ти як хочеш будь тут, – кажу, – а я не залишуся тут більше ні хвилини. Брати ми мастаки? Так і відпрацьовували завжди, ми даремно нічого тут не брали. Перший раз за 11 років я 3 дні пропустила, а мені так сказали? Нехай син залишається, якщо хочеш, а я поїхала сама. Ні, ти теж залишайся, ти їх син, тобі і допомагати. Але я вислуховувати не буду докори несправедливі до себе.
– Працювати вона просто не хоче та й все, там з нею не має про що говорити! – долетіло до мене через хвіртку від матері чоловіка.
Чоловік повернувся за ключами, відвіз нас з сином додому. До мами в той день він не повернувся вже. Вранці свекруха мені знову зателефонувала:
– Сама на працюєш, онука відвезла, та ще й сина від рідної матері відмовити, бачу, хочеш? Аби він біля тебе лише сидів і тебе слухав, а не батькам своїм рідним допомагав, коли вони важко працюють!
Я телефон відразу поклала. Чоловікові сказала, щоб він зі своєю мамою сам розбирався. А моєї ноги на їх городі більше ніколи не буде. І продуктів я з села більше ніколи їсти не буду, хай не привозить, куплю сама.
Звичайно, я б вибачила Дарину Гнатівну, якби вона вибачилася, адже ми з нею багато років ладнали і все було добре. Але вибачень не було досі, вона вважає, що це я винна у всьому.