Я щаслива мама. Колися була, здається, хоча мені дуже шкода. Є дві дочки у мене, старшій донечці зараз 49 років, молодшій – майже 41, – розповідає з гордістю, але й з сумом пенсіонерка Ніна. – Я вважаю, що обом своїм донькам я дуже добре допомогла, чим могла, свого часу. Старшій своїй донечці Людмилі я квартиру віддала, на весілля такий подарунок їй зробила, тоді всі були здивовані, а Людмила з чоловіком надякуватися не могли. Але ту квартиру я не купувала, я просто як раз тоді спадок отримала від своєї матері, цю саму однокімнатну квартиру, і переписала її на дочку.
– Оце так! Гарний подарунок, нічого не скажеш. Це дійсно хороша допомога, квартира, як подарок на весілля нареченим. А молодшій своїй доньці теж згодом квартиру купили, так, я вірно розумію?
– На жаль ні, це не так. Ользі, молодшій своїй донечці, квартири вже не дісталося. Їй я з дитиною допомагала дуже свого часу. Як тільки Ольга стала мамою, так я припинила працювати і сіла зі своєю онукою, з пелюшок її виростила, стільки сил своїх віддала дитині своєї доньки, я, щиро кажучи, навіть своїм донькам стільки сил і здоров’я не віддала, як онучці своїй. У колясці постійно катала, в садок її щодня водила, потім в школу, домашні завдання з нею виконувала, щоб вона краще навчалася. Ну і попутно готувала їм, прала, прибирала в квартирі. Розвантажила я свою Ольгу того часу з чоловіком по максимуму. Вони працювали з зятем з ранку до вечора, заробляли гроші, платили свій кредит на квартиру.
Ніна відразу спочатку важко зітхає, а потім світлішає на обличчі, з’являється майже не помітна посмішка.
– Ну, тепер вже все, кредит Ольги вже в минулому, як раз внесли останній платіж нещодавно, дякувати долі. Тепер і у моєї молодшої доньки своя квартира є! І внучка підросла, зараз їй вже тринадцять років, наречена майже. У цьому навчальному році сама вже всюди їздить, і в школу, і на гуртки бігає. І уроки сама робить, і обід собі гріє. Справляється без мене, вона вже майже самостійна. Я так радію за неї, вона моя гордість і світло для мене, адже це як моє третє дитя.
Здоров’я у Ніни, на жаль, останнім часом не дуже хороше, підводити стало, і це її засмучує, поратися по дому, встигати возити туди і сюди внучку, а також допомагати молодшій доньці, так, як робила раніше багато років поспіль, бабуся вже не може.
– По-хорошому, матері самій вже допомога та підтримка потрібна! – міркує старша сестра Людмила. – У неї і тиск, і ноги, і ще купа всього в додачу. А бувають такі дні, що вона взагалі встати з ліжка не може. Я своїй Ользі кажу – маму твою сім’ю на шиї вивезла, тепер допомагати ваша черга прийшла. Давай, доглядай трохи за мамою, і доньку свою трохи підключай, улюблену бабусину внучку, яку вона з пелюшок виняньчила. Тепер і їй потрібна підтримка від вас.
У самої Людмили, до слова додати, двоє дітей, вже дорослих, дочка та син. З чоловіком вона давним-давно розлучилася, і живе зараз в тій самій, давним-давно подарованої матір’ю квартирі, яку Ніна ще тоді давно отримала у спадок.
– А твої діти як? Хіба не улюблені внуки нашої мами? – мовила Ольга.
Людмила навіть образилася на ці слова, спохмурніла відразу.
– Мої діти? Та ні, звичайно, ти що! – каже Людмила. – Яке там – улюблені! Мої діти свою бабусю в дитинстві майже й не бачили. Спочатку вона молода була, працювала багато з ранку до ночі, їй було не до онуків. Приїжджала до нас по великих святах. А потім Ольга народила донечку, і все! Мама з ранку до вечора там, з онучкою сидить з ранку до ночі! Зі своїми дітьми я сиділа сама, вона мені ніколи з ними не допомагала. Так, в декреті я просиділа шість років, уявляєш?
Людмила сумно зітхає.
– Та й потім, після декрету, з двома дітьми без допомоги багато не напрацюєш. То лікарняні, то з садочка терміново забрати потрібно, то гуртки якісь, то недужали частенько діти. Звичайно, кар’єру ніяку я не зробила, на відміну від нашої Ольги, яка працювала і в вус не дула – де там дитина, що з нею, поїла її донька, чи не поїла, дійшла зі школи чи ні. Ользі було байдуже до того, адже вона знала, що там з дитиною вдома мама, вона впорається з усім.
– Ми з чоловіком всього добивалися самостійно! – розповідає молодша донька Ніни. – На початку спільного життя у нас нічого не було свого абсолютно. Я прийшла до нього багато років тому, зі спортивною сумкою речей в орендовану кімнату. Комусь батьки на весілля квартири дарують – ось хоч моїй старшій сестрі Людмилі, наприклад. А мені квартири вже не дісталося. Довелося заробляти самим. Впоралися, звичайно, але ж вся молодість на це пішла, нам так багато для цього довелося працювати, що навіть згадувати не хочеться. Я дитини свого майже не бачила – вона з бабусею росла, поки я гроші заробляла.
– Так, бабуся ваша часто розповідає про твою донечку, дуже любить внучку.
– Мама любить мою доньку, я знаю, сумує за нею сильно вона. Вона ж тепер у нас буває куди рідше, ніж раніше – хворіє вона тепер у нас часто. Сильно постаріла за останній час. Я вже Людмилі говорила – треба щось робити! Якось допомагати матері. Я взагалі вважаю, що доглядати батьків в старості повинні ті діти, яким допомогли з житлом, а мама їй цілу квартиру віддала, вона в житті дуже виручила її. Ну а що? Їй мати подарувала безпроблемну та безтурботну юність. У неї з самого початку було власне житло, на відміну від мене! Ні, ми з чоловіком, звичайно, теж не усуваємося від цього, будемо допомагати в міру наших сил. Але основна частина проблем, вважаю, повинна бути на сестрі Людмилі, а не на мені. Мама її завжди більше любила, якщо чесно, і квартира – це показник. Квартира – це серйозно дуже.
А як вважаєте ви, хто саме з двох сестер зобов’язаний доглядати матір на старості років: Людмила чи Ольга? Старша донька, отримавши нерухомість? Чи молодша донька, якій мама в житті дуже допомогла в і чимало сил віддала?
Фото ілюстративне.