З моменту “приручення” вогню люди навчились багатьох речей: навчились готувати їжу, грітись біля вогнища, відлякувати диких звірів. Та з розвитком та розбудовою поселень вогонь крім друга ставав ще й злим ворогом, який через необережність людей пожирав цілі міста. Не оминула ця проблема й Львова. За свою історію місто горіло більше сотні разів, пережило півтора десятка спустошливих пожеж, пише amazing-ukraine.com.
Перші закони, що стосувались пожежної безпеки були видані ще у XIV столітті і наказували міщанам допомагати в гасінні сусідського будинку, щоб запобігти перекиданню вогню на інші будівлі. Крім того Магдебурзьке право, яке Львів отримав 17 червня 1356 року, передбачало такі постулати запобігання пожежам:
– затвердження міською радою “вогневого порядку” і суворе його дотримання;
– запровадження на вежі ратуші цілодобової сторожі, яка у випадку пожежі повинна сповіщати про лихо і вказувати напрямок, де воно трапилося;
– кожне місто, залежно від величини, повинно бути поділено на дільниці під контролем суперінтендантів. У їх обов`язки входить піклування, аби всі спроможні брали участь у рятувальних акціях. Хто ухилявся від цього обов`язку, підлягали суворому покаранню;
– мешканці кожної дільниці повинні знати свої обов`язки на випадок пожежі і мати відповідні знаряддя, із якими прибувають на пожежу;
– кожен будинок повинен мати в постійній готовності засоби гасіння вогню.
Аналогічне знаряддя слід зберігати у ратуші. До підпалювачів, які спричинили пожежу з метою пограбування майна, застосовували найсуворіші покарання, включаючи і кару смертю.
Були навіть періоди, коли наказувалось закривати міські брами, аби мобілізувати населення до гасіння пожеж і порятунку міста.
Але місто й надалі продовжувало бути дерев’яним, а мерія лише фіксувала факти пожежі. З приходом австрійської влади починається реконструкція міста: починається демонтаж міських мурів, проводиться активна розбудова міста.
31 травня 1782-го року з’являється цісарський Універсал “Порядок гасіння пожежі для цісарсько-королівського міста Львова”. Ним визначалися заходи протипожежної безпеки, запровадження пожежної варти у столиці краю. Документ, що складався із шести розділів, визначав також обов`язки так званої пожежної поліції.
Зокрема, Універсалом передбачалося, що господарі, а також пекарі, пивовари, ковалі, миловари, броварі та інші ремісники, які мали справу з вогнем, повинні були займатися своїм виробництвом тільки у передмістях. Біля вогнищ належало зводити муровані стіни товщиною у дві цеглини. У нових будинках повинні бути муровані горища, а також комини відповідної висоти, а курні хати без коминів підлягали знесенню. Установлювалися терміни чищення коминів – через кожні 14 днів або принаймні раз на місяць. За виявлений у комині від загорання сажі вогонь накладалося грошове покарання, передусім на господаря, від 3 до 5 злотих ринських, або арешт. Ніс за це відповідальність і сажотрус. Власникам коней дозволялося зберігати сіно й солому не довше, як на півроку. Дрова та вугілля повинні були зберігатися у відповідних коморах або пивницях. А великі запаси – на значній відстані від міста. Окремими приписами заборонялось перебувати з відкритим вогнем на горищах. Ставилася вимога, щоб кожний господар мав у себе на горищі дві бочки з водою. Запроваджувалась щоквартальна ревізія будинків та обов’язковий звіт перед магістратом після ліквідації пожежі. Міщани повинні були належно знати і як слід виконувати приписи Універсалу. А щоб протизаконні вчинки не мотивувалися незнанням документу, то в ньому вказувалось: “Універсал повинен бути прикріплений у громадських місцях, а кожен господар мати один примірник щоб міг його показати при ревізії”.
Універсал від 31 травня 1782-го року як перший систематизований документ із пожежної безпеки Львова законодавчо обумовлював відповідальність за недбальство у поводженні з вогнем. Водночас ним окреслювалися обов’язки магістрату в організації протипожежного захисту.
Однак Львів і далі турбували великі й малі пожежі, що завдавали матеріальних збитків і призводили до загибелі людей. Так, 6 липня 1800-го року горіло Краківське передмістя. Увечері 14 травня 1812-го року спалахнула будівля військового продовольчого складу. Вогонь ширився так швидко, що за короткий час охопив увесь дах. Полум’я палахкотіло до пізньої ночі. 29 червня 1813-го року горіло Галицьке передмістя. 15 травня 1833-го – костел і монастир францисканців. Великих розмірів набула пожежа у єврейському кварталі вночі з 23 на 24 вересня 1838-го року. Пізніше виявилось, що у вогні загинуло 13 осіб, а збитки сягали до 150 тисяч злотих ринських.
23 квітня 1839-го року видається нова редакція “Правил, що стосуються гасіння пожеж у королівському столичному місті Львові”. Цей документ, значно менший за обсягом від попереднього, вже враховував наявний, дещо поліпшений (передусім, за кількістю), протипожежний потенціал столиці Галицького краю. Згідно Правил, нагляд за пожежною безпекою, технічним оснащенням рятувальників покладався на бурмістра або його заступника. Підтримувати порядок при гасінні пожеж, дбати про безпеку людей та їхнього майна, входило в обов’язки дирекції поліції в особі ландвійтівських комісарів.
Контрактом передбачалося, що знаряддя для гасіння вогню з ратуші до місця пожежі доставляє служба прибирання міста. Оскільки рятувальні роботи нерідко призводили до травмування, погіршення здоров’я як рятувальників, так і врятованих, то ставилась обов’язкова вимога, щоб на місце пожежі прибували лікар, акушерка та міський фізик.
Заслуговує на увагу запровадження регулярного навчання гасінню вогню теслярів, мулярів, сажотрусів, а також їх помічників. Для цього двічі на рік, 1-го травня і 1-го серпня, вони повинні були прибувати до складів із пожежним знаряддям, “щоб із станом та способами використання вогневих приладів і зі своїми обов’язками знайомитися”.
Важливою умовою для протипожежної безпеки тогочасного Львова була наявність достатньої кількості води. Дану проблему частково вирішувала ще не перекрита склепінням річка Полтва. Але розширення нових забудов, які щораз більше віддалялися від неї, а також упорядкування та благоустрій житлових кварталів міста, потребувало більшої кількості води для споживання й господарських потреб. Тож нова влада приділяла певну увагу як традиційним (водогони, прокладені від струмків, потічків та криниць), так і новим природнім джерелам забезпечення міста водою. Єдиною реальною можливістю на той час збільшити надходження води був розвиток мережі водотягів за допомогою труб більшого діаметра з довговічного матеріалу, та облаштування нових студнів.
У 1836-му році магістрат приймає ухвалу про заміну дерев’яних та гончарних труб міського водопроводу на металеві, а також прокладення нових труб від джерел, кількість яких зростала із розвитком нових приміських територій. Однак такі роботи розпочалися тільки через три роки. Зволікання зумовлювалося браком коштів у казні міста, а також певними сумнівами у доцільності використання металевих труб. Зокрема, як відзначала “Gazeta Lwowska”, певну засторогу викликав хімічний склад води, який міг через якийсь час спричинити зменшення пропускної спроможності трубопроводів. Щоб уникнути цього, рекомендувалося покривати внутрішні стінки металевих труб розтопленою смолою.
І все ж настав час, коли землекопи взялися за роботу. Як тільки навесні 1839-го року зійшов сніг, на вулицях Львова розрили траншеї. До осінніх приморозків у землю було закопано 507 труб довжиною 5 стоп кожна ( 1 австрійська стопа дорівнювала 29,8 см ). Через рік вода надходила до міста вже двома металевими водогонами загальною протяжністю 1400 віденських сажнів ( 1 сажень дорівнював 213,36 см ). Уся довжина водогонів загалом повинна була складати 13 тисяч сажнів.
Урядовий часопис інформував своїх читачів про зручності ( у разі потреби ) використання води під час гасіння вогню, яка буде подаватися реконструйованими водотягами: “…Споруджуються багато гарних громадських студнів, а для підведення до них води прокладаються залізні труби. І тепер на кожній вулиці буде пристосування, яким, в разі пожежі, у водопровід уставлятимуться труби таким чином, що з того місця вдарить струмінь води, який рукавами буде подаватися до помп”.
Пристосування, про яке згадувалося, без сумніву, слід розглядати як первинний вид гідранта. Восени того ж, 1840-го року, споруджено ще один збірник води на Погулянці. Статистика стверджувала, що в той час Львову служило близько 30 громадських студнів.
Серед інших протипожежних заходів привертають увагу й такі:
Губернатор краю своїм циркуляром від 6 серпня 1829-го року сповіщав, що за погодженням з надвірною канцелярією ним прийнято рішення звільнити від шляхового мита в 1830-му році “підводи з пожежними помпами чи іншим знаряддям для гасіння вогню, якщо воно буде використовуватись під час пожеж”
Задля негайного виїзду урядників магістрату до місця непередбаченого лиха, в тому числі й пожежі, дирекція поліції вважала за потрібне залучати і швидкохідні фіакри. Для цього вона розпорядилася, аби їх, власники почергово, влітку з 7 до 21 години, взимку з 8 до 20 години перебували на визначених місцях. Повинно було бути кілька повозів і для чергування в нічну пору. Таким фіакрам, як відзначалося, будуть видаватися номери, що кріпитимуться з трьох боків повозу.
На підставі шематизму від 1848-го року можна судити про чисельність персоналу магістрату й служб, причетних до пожежної безпеки міста. Сюди входили бурмістр, віце-бурмістр, 22 радники, дозорець вежі, 16 візників, 3 студнярі, 5 рурмістрів, 5 ландвійтів, 18 нічних сторожів.
Та все ж інтересу саме до регулярної пожежної служби, що вже діяла у багатьох великих містах Європи, львівська влада не проявляла. Таке зволікання тривало до нової пожежі, зумовленої, щоправда, вогнепальною зброєю.
2 і 3 листопада 1848-го року вогонь безжально нищив набуток міщан, які проживали у середмісті та на Краківській ділянці. Пожежу спричинило бомбардування Львова за наказом австрійського генерала Вільгельма Гаммерштейна. Тоді ж горіла і львівська ратуша. Від суцільного знищення місто врятував тільки сильний дощ, який не дав можливості поширитися вогню уночі.
Ці листопадові події 1848-го року зробили відомим міського будівельного інспектора уродженця Відня Яна Сальзманна. Він чи не єдиний під час бомбардувань думав про порятунок міста. Подолавши кордон австрійського війська, домігся зустрічі з Гаммерштейном, аби вимагати допомоги військових і не допустити поширення вогню.
Після революційних подій 1-2-го листопада у Львові оголошується військовий стан. Австрійська влада розпускає обраний міський виділ і призначає сорок “мужів довір’я”, які повинні вирішувати проблеми міста. Саме цей “політичний магістрат” через три тижні заслуховує звіт про наслідки бомбардування, а 13 листопада тимчасовий бурмістр Кароль Хіпфлінген-Бергендорф видає розпорядження такого змісту:
“Повідомляю, що згідно з даним військовим наказом, всі, хто урядом призначений для гасіння пожеж, а також члени відділу безпеки, кожна цивільна особа, яка поспішає на рятунок, не матимуть жодних перешкод із боку військових і, зрозуміло, повинні сподіватися на активну допомогу…”
У порівняно стислий термін комісія “безпеки та порядку” підготувала обґрунтування в необхідності організувати корпус професійних пожежників. І на засіданні магістрату 4 січня 1849-го року міський відділ приймає рішення про створення такої служби.
Перші кроки становлення нової інституції, що затягнулися на десятки років, були пов’язані з доланням неабияких труднощів. Передусім, потрібно було визначитися зі службовими інструкціями та колом обов’язків членів команди. Належне виконання рятувальних обов’язків вимагало також відповідної підготовки, психологічного та фізичного загартування пожежників. Тому 29 серпня 1849-го року відділ магістрату відрядив Я.Сальзманна до Варшави, Відня й Трієста, аби він “зібрав для Львова відповідні матеріали”.
В результаті цієї тривалої поїздки був підготовлений проект статуту майбутнього пожежного корпусу на 42-сторінках. Обговоривши заходи щодо створення пожежного корпусу, львівський магістрат постановив:
– корпус пожежників повинен складатися з: одного інспектора з річною платнею 600 злотих ринських і безплатним помешканням, двох диригентів (керівників) помп, перший з річною платнею 150, другий – 100 злотих ринських і додатком за проживання, з чотирьох провідників, старший з яких, щорічно буде отримувати 50 злотих ринських, решта – по 24 із безплатним проживанням у казармі. Із сорока професійних пожежників та 20 осіб від муніципальної сторожі перші будуть отримувати як постійну плату по 1 злотому ринському на місяць, окрім винагороди після гасіння пожежі. Вони матимуть допомогу на випадок хвороби та безплатне поховання на випадок смерті;
– буде придбано дві помпи, перша – десятивідерна і так обладнана, щоб до неї вода не тільки із власної скрині, але й з резервуарів через шкіряну кишку надходила;
– буде відремонтовано окремий віз для швидкої доставки пожежників і приладів для гасіння до місця пожежі.
З часом на міську пожежну команду було покладено цілу низку невластивих їй обов’язків. Та, не зважаючи на це, міщани висловлювали захоплення, пишалися бравими пожежниками і водночас скрупульозно аналізували їхні дії під час пожеж. Докори на адресу корпусу часто друкувала місцева преса.
Формування складу корпусу львівських пожежників продовжувалося аж до 60-х років 19-го століття. Міністерство внутрішніх справ видало 14 серпня 1858 року розпорядження про ще одну реорганізацію львівського магістрату. Цим документом, що містив 59 параграфів, місцева влада розділялася на департаменти, один з яких відав пожежним корпусом, а також будівництвам та громадськими роботами. Було прийнято рішення доручити формування корпусу пожежників ад’юнкту будівельного відділу Пелопідасу Ейтельбергеру, який і став першим інспектором.
Новий керівник корпусу, насамперед, окреслив вимоги до тих, хто виявив бажання вступити на цю службу. Передбачалося, що пожежниками можуть стати фізично розвинуті чоловіки, які складають відповідну присягу та сумлінно виконують регламентовані службовою інструкцією обов’язки. При зарахуванні претендента до корпусу особлива увага зверталася на дотримання ним целібату – не одружуватися протягом терміну служби, обумовленого контрактом. Адже власні сімейні проблеми не повинні стати перешкодою служби. Окрім того, проживання особового складу корпусу у казармах виключало можливість перебування поруч жінок та дітей.
Ставши членом команди, пожежник отримував щомісячну платню, розмір якої залежав від посади й старанності в службі. Кожному гарантувався робочий і парадний мундир, забезпечення взуттям, постільною білизною, кухонний посуд, особисте озброєння, паливо для батьків та свічки. Для пожежників передбачалися і певні пільги: безоплатна медична допомога під час перебування в госпіталі, а також ліки в разі оздоровлення у домашніх умовах. Коли наставала інвалідність при виконанні службових обов’язків, потерпілому призначалася по життєва грошова допомога, але не більше половини місячного заробітку.
Певна матеріальна стабільність та соціальні гарантії швидко зробили професію пожежника вельми престижною у Львові. Команда поступово збільшувалась і коли на початку 1850-го року тут служило лише сім чоловік, то вже у наступному році їх кількість сягнула 27-ми.
Коли розглядався бюджет міста на 1862 рік, то на утримання поліції безпеки від вогню та корпусу пожежників, а також на оренду приміщень для казарм і придбання пожежного знаряддя виділялася значна сума – 33885 злотих ринських. Затверджуючи таку квоту, депутати водночас робили деякі зауваження: “Пожежна сторожа потребує кращої організації, бо дотепер траплялися випадки, коли вона та її помічники не прибували своєчасно, чекали, поки з ратушної вежі не був даний сигнал дзвону.” Була підтримана пропозиція чіпляти до мундирів пожежників номерний знак, аби їх можна було розрізнити під час роботи і коли виникає потреба, оскаржити дії та вчинки окремих осіб. Вельми повчальною для міста, і для корпусу пожежників стала пожежа 9 червня 1864-го року, що знищила дах будинку на розі вулиць Краківської та Вірменської. Як було встановлено пізніше, вогонь з’явився через недбальство бляхарів, котрі залишили на стриху тліючі люльки. При північно-східному вітрі пожежа швидко поширювалась, і за якихось півгодини вже палали дахи сусідніх кам’яниць. Дальшому поширенню стихії перешкоджав цинковий дах Народного дому, а з протилежного боку цього не дозволяли активні дії рятувальників. Пожежа могла швидко поширитися до ринкової площі, і в такому разі ні, про яке використання помп у тісних подвір’ях не могло бути й мови. Описуючи перебіг пожежі, львівська преса відзначила найбільш добросовісних рятувальників: “У цих роботах слід відзначити заслуги п.Боярського, урядника міського будівельного відділу, який був серед перших на місці небезпеки. Своїми вказівками він запобіг поширенню вогню. Заслуговує також на відзначення розсудливість коминярського челядника Владислава Кулаківського, який упродовж трьох годин, не зважаючи на сильну жару, оберігав сусідній дах від вогню”. Тільки о 5-й годині вогонь був ліквідований завдяки використанню техніки. “З апаратів для гасіння вогню особливого відзначення заслуговують дві помпи найновішої конструкції, що належать залізниці, під умілим керівництвом інженерів Хелла та Ірасека. Вони посилали струмінь на найвищі будинки. Разом із ними працювала помпа артилерії, згідно з відведеним їй місцем, а також міська помпа. Вона сягала дуже низько і через якийсь час зіпсувалася”.
Фото з відкритих джерел
Джерело: Фотографії старого Лева
Пізніше, у 1892 році був прийнятий урядовий циркуляр, в якому поміж іншим встановлювалася така норма: на кожні 200 будинків повинно бути придбано і належно зберігатися одна помпа на колесах, 60 метрів пожежного рукава, 6 бочковозів для доставляння води, 30 коновок, одна складена драбина, 2 драбини гакові, 6 дахових, 12 багрів, 6 лопат, 4 факели, 4 ліхтарі, 4 великі сокири, 2 дротяні сітки для гасіння сажі у коминах.
Також у кінці XIX століття починають створюватись пожежні товариства та добровільні пожежні сторожі. У 1901 році пожежники переходять у нову будівлю на вулиці Підвальній. Там крім пожежників розміщується станція швидкої допомоги, комунальні служби, телефонна станція.
