Івана Купала — це день літнього сонцевороту, що тепер сходиться з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана, 24-го червня за старим календарем, або 7-го липня — за новим.
Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями.
У старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб — головний плід землі.
Так, у Густинському літописі записано таке: «Купало, яко-же мию, бяше богь обилія, якоже у еллинь Цересь, ему-же безумний за обиліе блегодареніе приношаху вь то время, егда имяше настати жатва. Сему Купалу-бісу еще и донині) по нікоихь странахь безумний память совершають, наченше іюня 23 дня, вь навечеріе Рождества Іоанна Предтечи, даже до жатви и далій, сицевнмь образомь: сь вечера собираются простая чадь обоего полу и соплетають себі вінци изь ядомаго зелія или ко- ренія, и препоясавшеся биліемь возгнітають огнь; инді-же поставляють зеленую вітвь, и емшеся за руці около, обращаются окресть онаго огня, поюще свои пісни, преплетающе Купаломь; потомь чрезь оний огонь прескакують».
В «Житії Володимира» (ХVІ-те століття) свято Івана Купала опи сується так: «Вь вечерь зобравшися младенцьі и панньї плетуть собі вінки изь зіля розного, которіе кладуть на голову и опоясуються имн; кладуть зась огонь и берутся за руки и около огня одного скачуть, спиваючи пісни, вь которнхь часто споминають Купала, а потомь презь оний огонь прескакують, бісу оному Купалі офіруючи сами себе, и иньїхь много вимьісловь бїсовскихь бридькихь на той чась на онихь соборищахь чинять».
В ХVІІ-му столітті український історик Інокентій Гізель про Купала висловлювався так: «Идоль Купало, его же бога плодовь земнихь бити мняху и ему прелестью бiсовскою омраченіи бла- годараніе и жертву вь началі жнивь приношаху».
Польський ботанік Мартин, котрий описує цю традицію в кінці ХУІ-го століття, каже, що дівчата в його час приносили в жертву трави; плели вінки й ними вбирали себе.
В цей диявольський день, як він висловлюється, розводили вогонь, який добували через тертя дощок, щоб свято було справді диявольське, щоб в ньому брали участь самі демони. Співали сатанинські пісні, і з ними стрибали від радости дияволи, яким вони молилися і їх восхвалювали, а Бога забували.
В день святого Івана нікого не було в церкві, бо всі проводили собутки з бісами з усякими безчинствами. Жіноча стать до розпалювання вогню ходила в поле шукати різних трав, і зібрані в цей день трави мали чудесну силу. Найголовніші з них були: Іванів цвіт, лопух, богородська трава і ведмеже вухо.
Дівчата плели з них вінки, пускали на воду і ворожили по тому, як ті вінки пливли: чий тонув, та з дівчат не вийде заміж. Інші, сплівши вінки з богородської трави, святили їх у церкві та зберігали протягом усього року. Під час хвороби людей, чи тварин, напували хворих настоєм з зілля тих вінків.
Цей запис Мартина кінчається словами: «Такий звичай був і в Червоній Русі», — себто в Галичині.
З давніх-давен в Україні дівчата й хлопці виходять із села з радісними співами, розкладають вогнища на горі, або десь у лісі поблизу ріки, танцюють навколо того вогнища й стрибають через вогонь.
Дівчата ще співають ворожбицьких пісень і за різними прикметами примічають, чи здійсняться їхні сердечні бажання.
Ранком до сходу сонця вмиваються «іванівською» росою на красу. В Карпатах дівчата оперізуються перевеслом з пахучих трав, із тих самих трав плетуть вінки й кладуть собі на голови.
Микола Гоголь використав народні перекази про цвіт папороті в своєму оповіданні «Вечір напередодні Івана Купала». На під¬ ставі народніх вірувань письменник описує, як мав би виглядати той цвіт папороті, він пише: «Дивиться — червоніє маленька брунька квітки і, як ніби жива, рухається. І справді дивно! Рухається і стає все більша, більша і червоніє, як жевріюча вуглина. Спалахнула зірочка, щось тихо затріщало, і квітка розгорнулася перед його очима, ніби полум’я, освітивши й інших біля себе».
Крім квітки папороті, існує ще багато леґенд і про інші рослини. За народнім віруванням, лікарські трави тільки тоді й виявляють справжню поміч, коли будуть зібрані вніч під Івана Купала, або рано вранці з «іванівською» росою. Зібране зілля в цей час називається «Святоянським зіллям», колись наші селяни таке зілля святили в церкві й зберігали його на покутті, під образами, а на випадок недуги людей, чи худоби, вживали те зілля як ліки.