Якийсь (22) день війни… Я відмовляюсь вірити в те, що мені не буде куди повернутись. Напевно, як і кожен мешканець тимчасово окупованих територій відмовлявся 8 років назад…
Автор Юлія Чередніченко, Ірпінь.
Незадовго до цього апокаліпсису до нашої невеличкої затишної квартири, в яку ми переїхали всього півроку назад, потрапив конструктор Lego. Величезна машину, яку ми із задоволенням кожного вечора потрошку збирали. Деталі комплекту було зібрано по пакетах. Всього 11. Один вечір – один пакет.
– Давай-давай, до війни маємо зібрати, не кинемо ж його розібраним.
Що ж, гумор завжди був невід‘ємною частиною нашого спільного життя. Та хто ж знав, що цей щоденний «невинний» жарт стане ще чорнішим, ніж він був.
24 лютого об 10:47 ми складали останній пакет, ховаючись у ванній кімнаті. Було страшно. Над будинком летіли вертольоти. Сирен не було. Лише близько 3 м2 ілюзорної безпеки.
Я хочу додому, у рідне місто, на 8 поверх, у квартиру 100, бляха, можна навіть у ту ж саму ванну кімнату…