Сьогодні хочемо розповісти про одного із тих, кого Радянська влада боялась навіть після смерті.
Пеньківський Василь Дмитрович володів двома псевдо “Буря”, “Сич”. Був Членом ОУН. Вояк УДП (1941). В УНС з вересня 1943 р. Бунчужний сотні “Залізні” куреня “Смертоносці” ТВ-22 “Чорний Ліс” (1945-1946). Переведений до теренової мрежі ОУН. Провідник Ланчинського районного проводу ОУН, що на Прикарпатті (1947-03.1948). Пройшов вишкіл в УПА на Волині, та носив відзнаки бунчужного.
Він до останнього вів свою боротьбу, надіявся на допомогу великого світу, навіть тоді, коли вже майже ніхто не вірив у боротьбу. На переконання родичів “Сича”, про її марність і неможливість вибороти Україну в таких умовах відповів: “Поки я, поки Україна!”…
Життя його обірвалось передчасно 25 березня 1948 у 29 річному віці у лісі майже втрченого сьогодні села Кубаїівка, поблизу Саджавки та Ланчина.
Відбиваючись від НКВДистів, був поранений у ногу та рухатися далі не міг. Тому взявши на себе бій, рятуючи життя своєму побратиму він наказав йому втікати.
“Сич” володів обширною інформацією про рух опору, тому переконавшись, що його друг в безпеці, пустив кулю собі в скроню аби не стати здобиччю ворогів! На місці, де загинув Василь Пеньківський зараз встановлена пам’ятна капличка.
Як виявилось пізніше місце перебування “Сича” здав місцевий житель однофамілець Пеньківський Ілько, залишивши таємну записку, у дуплі верби для старшого лейтинанта відділу ББ -Гайдара.
Той же Ілько й привіз тіло “Сича” до сільської ради на впізнання. Але й на цьому не закінчилось. Замість похоронити, його забрали в сусідній Ланчин і публічно натравили собак, з метою демонстрації зневаги до всього українського і залякування тих хто прагнуть волі.
Таким було лице Сталіна на окупованих територіях. Що змінилось за всі ці роки?