1. Початок повстання
Ідейно-політичне обличчя Гайдамаччини проявилося найвиразніше в повстанні 1768 року, яке ввійшло до історії під окремою назвою – Коліївщина. А це завдяки тому, що воно від самого початку було ведене під одним, центральним проводом, який швидко оформився як уряд відновленої української держави.
Повстання почалося святочним проголошенням його в Мотронинському манастирі на Зелені Свята за старим стилем, 18-го травня, а за новим стилем 29-го травня 1768 року.132 Але підготова до повстання, згідно з опінією польських і українських сучасників, тривала кілька літ.133 Організатором і керівником повстання став запорожець Максим Залізняк, який у 1767 році прибув із 18-ма козаками до Мотронинського манастиря й тут зробив свою тимчасову квартиру.134 Щоб замаскувати ціль свого побуту, Залізняк записався разом із його товаришами в послушники, які, нібито, готовились поступити в монаший чин.
Мотронинський манастир, положений серед Чорного Лісу на віддалі приблизно 8 кілометрів від Медведівки, надавався особливо для використання його як центру підготовчої праці для повстання: сюди приходили на прощу з усіх сторін України й із ними могли незамітно приходити і звязкові з різних сторін. На відстані около двох верст від манастиря, над глибоким Холодним Яром, де низом плив потічок із здоровою, чистою водою, був збудований табір, обкопаний ровом та обведений валом і забезпечений на дорогах від манастиря та від млинів дубовими рогачками. Тут була квартира підготовчого штабу повстання.
Виправданням для побудови оборонного табору біля манастиря перед польською владою була сама історія манастиря. Заложений на переломі ХVІІ і ХVIII століть заходами родини Шумлянських манастир був укоротці зруйнований ватагою польського шляхетського війська. На початку XVIII століття переяславський архірей Кирило Шумлянський відновив манастир, але в 1726 р. відділ польського війська, нібито шукаючи грабіжників, знову, як каже Гавронський, “дав волю своїй жовнірській сваволі”135 і по-варварськи пограбував та понищив манастир. Такі акти шляхетської сваволі повторялися теж пізніше, й тому побудову укріпленого табору представлено як конечність оборони манастиря перед евентуальним новим нападом шляхетського свавілля.136 Цей укріплений табір було прозвано “Мотронинською Січчю”.
При виготовлюванні пляну збройного зриву взято до уваги тогочасний стан збройних сил Польщі на окупованих нею українських землях, який був зовсім іншим, як у час повстання Богдана Хмельницького. Скупчення польських військ в одній місцевості тепер не було. Тритисячна “українська партія”, тобто частина регулярної польської армії, стаціонована в Україні, була розміщена по кілька, а то й по одній сотні, званих “хорутвами”, по різних містах. Незалежно від регулярної армії, кожний польський магнат мав свої власні “надворні міліції”, зложені звичайно з козаків, які мали охороняти замки й маєтки даного пана, а у випадку особливої небезпеки пани організували зі своїх селян під командою польських шляхтичів “зелені міліції”. При такому стані й українські повстанські сили мусіли бути розділені на окремі загони й діяти одночасно на всьому просторі, охопленому повстанням, здобуваючи кожне місто окремо й винищуючи поляків по всій Україні. А тому Залізняк поділив терен Правобережної України на чотири частини й призначив комендантами на ті частини чотирьох отаманів, що прибули з ним із Січі: Семена Неживого для південної частини Київського воєвідства, Якова Швачку й Андрія Журбу для середньої частини Київського воєвідства й Волині, Івана Бондаренка для північної частини Київщини, Полісся й північної Волині. Для себе залишив Залізняк Брацлавське та Подільське воєвідства. Це був, очевидно, поділ терену для воєнних дій; адміністраційний поділ країни та персональна обсада адміністраційно-військових постів повинні були бути устійнені по усуненні поляків з українських земель.
На Зелені Свята, 29-го травня (а за старим стилем 18-го травня) 1768 року зібралася в Мотронинському манастирі велика кількість прочан. Після Богослуження перед церкву заїхало кілька возів із зброєю, – переважно з ножами, – і кількадесят кінних козаків. Максим Залізняк відчитав спеціяльну відозву, відому в переданні під назвою “Золота Грамота”,137 із закликом до всенароднього повстання проти польських окупантів України з метою винищення їх, або прогнання з України й відновлення Гетьманщини. Після цього один із монахів-священиків відправив молебень і посвятив ножі, що їх по освяченні розібрали між себе перші учасники повстання для того, щоб ними колоти ворогів України.
З Мотронинського манастиря вирушило, мабуть, триста повстанців. Курінні отамани Неживий, Бондаренко, Швачка й Журба подались із невеличкими загонами, як зав’язком їхніх частин, на призначені їм терени. Полковник Максим Залізняк із головною частиною подався до Лебедина, а звідси його похід ішов через міста: Медведівку, Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Шайки, Камінний Брід, Межин, Лисянку.138 В усіх тих містах, по здобутті їх, Залізняк винищував поляків і жидів, роздавав залишене панське майно міщанам і селянам, установляв українську управу й доручав зберігати лад та порядок. Коли відділ Залізняка проходив через села, назустріч йому виходили селяни із хлібом-сіллю: це значило, що вони на вістку про повстання вже самі впоралися зі своїми панами. Коли цього не було, то це означало, що в селі є ще польські пани. Тоді відділ Залізняка, або його частина, заходили до того села, здобували панський двір і ліквідували польських панів та їхню шляхетську челядь. Від головного відділу відлучувалися малі загони із призначеним їм отаманом, щоб прочищувати від поляків подальші від шляху села. Ті загони поповнювалися новими повстанцями, що приставали до них з-поміж селян.
У Лисянці поляки пробували поставити сильніший спротив відділові Залізняка, що начисляв кругло 300 повстанців. У місті скрилося багато польської шляхти й жидів з околиці. Місто було добре укріплене й мало військову залогу. Губернатор міста Кучевський пробував мобілізувати до оборони всіх міщан, що були в більшості українцями. Але вони відмовились і вимагали здачі міста. “Все одно – казали вони губернаторові – Гетьманщина буде, не встоїшся!”.139 Повстанці здобули місто й винищили поляків.
Із Лисянки вирушив Залізняк, з’єднавшись із кількома іншими загонами повстанців, на найсильнішу в тому часі твердиню Умань, де розігралася головна драма.
2. Здобуття Умані
Місто Умань було центром величезних посілостей родини Потоцьких в Україні. 8-го квітня 1760 року тут з особливою парадою було проголошено заложення фортеці. Місто обведено валом і ровами та збудовано укріплені брами. Власник посілостей, Францішек Салєзи Потоцкі, що був київським воєводою, призначив адміністратором цілої Уманщини з осідком в Умані з титулом “генерального губернатора” Рафала Младановича, який прибув до Умані із 32 гарматами. В час Коліївщини в Умані були стаціоновані частини польської регулярної армії, три сотні драгунів і триста вояків артилерії й технічних відділів під командою Ленарта, ок. тисячі надворних козаків під командою польських полковників Обуха, Магнушевського й Лаща та козацьких сотників Івана Гонти, Дашка і Яреми, 800 узброєних конфедератів, 200 вояків “зеленої міліції”, зорганізованої спеціяльно, з огляду на небезпеку, із селян. Коли колії почали наближатися до Умані, комісар дібр Радивилівських Бендзіньський, привів до Умані ще 500 своїх надворних козаків під командою сотника Уласенка.140
Іван Гонта буів тільки одним із сотників двотисячної козацької міліції Потоцьких в Умані, якою формально командували три польські полковники, але, не дивлячись на те, всі, від київського воєводи Салєзія Потоцького починаючи, вважали його, сотника Гонту, дійсним комендантом всієї козацької міліції.
Але, коли ранньою весною 1768 р. рознеслись вістки про нове гайдамацьке повстання, поляки почали підозрівати Гонту у зв’язках із гайдамаками: жиди донесли були уповноваженому Потоцького, Цєсєльському, що Гонта в часі побуту з міліцією в коші над Синюхою напередодні початку коліївського повстання вів таємні переговори із Залізняком і намовляв другого сотника козацької міліції Дашка приєднатися до українського повстання.141 Але доказів того поляки не мали, тим більше, що викликаний до Умані Дашко в дорозі загинув.
На вимогу Младановича сотник Гонта склав на ринку в Умані прилюдно присягу “на вірність вітчизні” і замість заплянованого повішення Гонти, поляки справили гучний бенкет у честь Гонти, в часі якого губернатор Младанович зі сльозами в очах благав Гонту про поміч, передаючи в його руки не тільки долю Умані, але й усю шляхту і “всю Україну”. Делегація жидів принесла Гонті полумисок золотих червінців й інші подарунки і просила рятувати їх перед гайдамаками.142 Після цього, Гонта вирушив із козацькою міліцією проти коліївських повстанців і отаборився під містом. Тим часом на вістку про переможний похід коліїв, особливо ж після здобуття ними Лисянки, до Умані стали напливати з усіх сторін хвилі польських і жидівських утікачів. Коли в місті не стало вже місця, нові втікачі отаборилися в укріпленому таборі біля Грекового Лісу. З доручення Младановича закуплено в турків великі запаси стрільного пороху для гармат і пушок. Младанович пробував найняти сотника німецького війська, що переїжджало тоді через Умань, скуповуючи коні і пропонуючи заплатити у висоті ста тисяч золотих готівкою, але ті відмовились.143
На вістку про те, що Залізняк вирушив із головними повстанськими силами з Лисянки на умань, Младанович зі старшиною доручили міліції йти проти коліїв, а польському війську – отаборитися перед містом. Міліція повинна була пропустити коліїв і перейти непомітно в запілля повстанців. Плян був такий, що коли повстанці підійдуть під місто їх привітає з мурів міста артилерія, після чого польські частини заатакують їх ізпереду, а міліція ззаду. Залізняк надходив із північного сходу, здобувши міста Звенигородку, Буки й Соколівку.
По виїзді війська з міста від міліції не було три дні ніяких вісток. У місті росла паніка. Повновласник Потоцького Цєсєльський втік до Києва, брат Младановича на Волощину, а разом із ними втекло теж батато визначніших панів та старшин польської армії.
А тим часом Гонта, вирушивши ранком з постою в селі Попужинцях, здержав усіх і сказав полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони негайно поверталися до міста, якщо не хочуть загинути від повстанської шаблі. А всім козакам заявив, що він із сотниками Уласенком і Яремою переходить до Залізняка, щоб спільними силами визволити Україну з польського ярма, тож хай кожний рішається: або, йти з ним, або повертатися з польськими полковниками до Умані. Козаки всі до одного пішли за Гонтою. На особисте доручення Гонти окрема козацька сторожа відпровадила обидвох польських полковників під місто й повернулись. Але полковники не пішли до Умані, а втекли манівцями закордон, рятуючи власне життя й залишаючи Умань на ласку долі.144
14-го (3-го за ст. ст.) червня 1768 року Гонта з усією козацькою міліцією приєднався до повстання.145 З’єднані сили повстанців зліквідували польський табір у Грековому Лісі, в якому мало бути від 5 до 8 тисяч польських панів із челяддю та жидів, і підійшли під Умань.
17-го (6-го за ст. ст.) червня 1768 р. вранці з мурів Умані поляки побачили наближення військ.146 Вони були певні, що це повертається Гонта з міліцією по розгромленні коліїв. В місті вибухнув шал радости. Але інженер Шафранський, який пильно дивився в далековид, спостеріг, що воно щось не так, бо за козаками Гонти маршували лави коліїв, і заалярмував польську старшину. Зчинився переполох. Всі брами були зачинені, а польські частини перед містом поставлені у стан бойової готовости.
Під містом повстанці задержались. На очах поляків, що дивились з валів, Гонта і Залізняк виїхали з-поміж своїх військ, зустрілись і дружньо привітались. Младанович, побачивши це, втратив мову; команду міста перебрав Ленарт. Польські частини з-перед міста були спішно стягнені до міста. Ленарт казав узброїти всіх, хто тільки був здібний носити зброю: всіх шляхтичів, жидів і наівіть 200 учнів школи Василіян, що ще не роз’їхались були на вакації.147 Почалась облога міста.148 Вже першої ночі всі українці, що були тоді в Умані, члени “зеленої міліції”, гарнізону, панська обслуга й українські міщани перейшли до повстанців; ті, які не могли перейти брамою, перескакували вали й рів і втікали до Гонти. В місті залишилися тільки поляки й жиди.149 Ранком 18-го червня Младанович, що вже, видно, переміг наслідки першого переляку, скликав усіх жидів казав їм навантажити фіри сукном та дорогими подарунками й післати це Гонті, благаючи у нього пощади для міста. Гонта й Залізняк зажадали, щоб місто здалося, запевняючи, що в такому випадку полякам і жидам буде запевнена змога безпечно виїхати з родинами з України в Польщу. Поляки відкинули ультиматум. Почався наступ. Селяни з околиці підрубували сокирами палісади валів, повстанська артилерія обстрілювала місто з гармат, а колії пробували наступати на вали, підходячи із двох сторін: від Грекового Лісу й зі сторони Нового Міста. Польська артилерія з валів завзято, хоч дуже нецільно,150 обстрілювала наступаючі лави повстанців, але запаси амуніції скоро вичерпалися. Переполох у місті зріс, тим більше, що вичерпалися теж запаси води. Тому, коли ранком 21-го червня (н. ст.) недалеко брами появився Гонта з білою хоруговкою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і казав впустити до міста Гонту й гурт його охорони. Але у брамі виникло замішання, бо польські старшини, не дбаючи про збереження вимоги безпеки мирової делегації, кинулися зі зброєю на Гонту, щоб його вбити. Вив’язалась боротьба, в часі якої у відкриту браму вскочило більше повстанців, а за ними ввійшли й головні сили коліїв. Наступила кривава розправа, відома в польській мемуаристичній літературі під назвою “уманська різня”, в якій загинуло від п’яти до вісімнадцяти тисяч осіб польської шляхти й жидів. Багато польських жінок і дітей урятував від загибелі Гонта, доручивши перевести їх до української церкви, або до своєї квартири в домі українського міщанина Багатого, а між ними й дочку та сина губернатора Младановича, які залишили опісля свої спомини про події в Умані.
3. Відновлення Гетьманщини
22-го червня 1768 року в Умані під гарматні і крісові постріли проголошено святочно відновлення Гетьманщини. У проголошенні було подано, що панщину і шляхетство зноситься, всі українці будуть вільними козаками і вся українська земля буде зватися по-давньому “Гетьманщина” щодо свого політичного стану.151 Гетьманом відновленої української держави було обрано Максима Залізняка, а головним комендантом збройних сил уманського полковника Івана Гонту. Комендантом міста Умані призначено сотника Пантелеймона Уласенка. Окремі постанови регулювали податкові і військові повинності громадян супроти української держави; всякі самовільні накладані контрибуції були заборонені. В державі мав панувати лад і порядок, сперті на принципах справедливости й рівности всіх громадян. Країну поділено адміністраційно на полки й сотні.
Ядро української армії силою двох тисяч вояків приміщено у спеціяльному таборі біля Умані. Тут вівся регулярний військовий вишкіл та прищеплювалися принципи суворої військової дисципліни. З решти повстанців, що були тоді в Умані, створено повстанські загони, які вирушили в дальший похід на захід і північ для прочищування українських земель від польських окупантів. Ті загони, що їх командирами були Микита Чорний, Романченко, Ніс, Паралюш, в останньому тижні червня і перших тижнях липня 1768 р. здобули містечка Гранів, Теплин, Дашів, Тюльчин, Манастириська, Гайсин, Копели, Божівку, Жидачин, Ладижин, Балту152 й очистили всю Уманщину від поляків та жидів.
Так само успішно проходили повстанські дії полковника Семена Неживого в південній частині Київщини. З Холодного Яру біля Мотронинського манастиря подався Неживий у Чигиринщину та Черкащину, де появилися сильні частини польських конфедератів, що грабували і знущалися над українським населенням. Із документу, виставленого медведівцями про взірцеву поведінку Неживого і його відділу, довідуємося, що в Медведівці відділ Неживого знищив сотню польських конфедератів, а в Жаботині кругло 450 польських вояків. Подібні документи інших громад подають, що у днях 20-22 (9-12 за ст. ст.) червня 1768 р. Неживий був із своїм відділом у Каневі, 26-го (15-го за ст. ст.) в Мошнах, 31 (20 ст. ст.) червня в Жаботині, 1-2 липня (21-22 червня ст. ст.) в Медведівці, 6 липня (26-го червня за ст. ст.) у Крилові. Скрізь там він винищив поляків і жидів і, як засвідчує Рум’янцев у своєму рапорті московській цариці з датою 19-го (30-то за н. ст.) червня 1768 р., отаман Неживий “завів там новий економічний лад, для чого визначений економ із місцевого (українського) населення і писар грецького віровизнання”. В його районі оперували зі своїми загонами підпорядковані йому сотники: Іван Чорний у районі Черкас, Василь Шелест – Жаботин, Василь Смілянський – Лебедин, Іван Таран – Вільшина, Шундра – Сміла, Станкевич – Корсунь, Шевченко – Богуслав.
У середній частині Київського воєвідства, що стала тереном дії полковника Якова Швачки, колишнього курінного отамана Журилівського куреня153 на Січі, оперували зі своїми загонами повстанські отамани: Василь Тесленко-Журба – Васильків, Груда – Хвастів, Сава Плиханенко – Біла Церква, Павло Таран – Володарка, Микита Москаль – Бердичів. Зразу Швачка оперував разом із Журбою; на початку липня Тесленко-Журба, мабуть піднесений Залізняком до ранги полковника, почав проводити повстанські акції самостійно в районі Житомира.
Північну частину Київщини прочистив від поляків, згідно із пляном, полковник Іван Бондаренко. Він здобув Брусилів, Андріївку, Бишів, Рожів, Макарів, Димир, Бородянку, Грузьке, Дідівщину й подався на київське Полісся. Йому підлягали сотники: Саражин, у загоні якого були отамани Бандурка, Скорина й Петро Вітер, – в районі Боярки; Головацький – Марків, Грицько Вовк і Максим Максимів – Полісся.
Так у висліді двомісячних боїв увесь терен Київського і Брацлавського воєвідств були зовсім очищені від поляків. Хто з них не втік завчасу на захід, той був знищений повстанцями. Правобережна Україна ставала знову вільною, самостійною державою із гетьманом Максимом Залізняком у проводі. На звільнених теренах заводжено козацький лад, встановлювано українську адміністрацію. У вишкільному військовому таборі біля Умані під керуванням полковника Івана Гонти формовано нові повстанські загони, які вирушили на захід і північ, щоб звільнити від поляків теж Поділля, Галичину, Волинь і Полісся. Хвилі повстання докотилися навіть до Закарпаття.154
4. Московська збройна інтервенція
Так пройшли після проголошення в Умані відновлення Гетьманщини ще три тижнї. Здавалося, що швидко й західньоукраїнські землі будуть очищені від польських займанців, бо сили повстанців кріпшали, а поляки ні в одному випадку не виявилися спроможними успішно протиставитися збройним повстанським загонам.
Але, сталось не так. Нищівний удар для повстання прийшов звідти, звідки ні повстанці, ні їхні провідники ніяк не сподівалися: з рук Москви. Бачучи свою неспроможність протиставитися переможним ударам коліївського повстання, як засвідчує польський сучасник,155 “польський уряд удався, отже, із просьбою про поміч до московського уряду і її одержав”. “Усмирення, – признає відверто польський історик,156 – переводилося московською зброєю”. З доручення московського уряду, що не менше був наляканий відновленням самостійної гетьманської України на Правобережжі, як поляки, під кінець червня 1768 року на зайняту українськими повстанцями територію ввійшли великі частини московської армії: ген. Кречетніков із Поділля, де та московська армія перебувала в тому часі як московська допомога польському королеві Станиславові Августові у війні проти його політичних противників, барських конфедератів; ген. Воєйков з Новоросійської губернії і ген. Рум’янцев з Лівобережжя. Це були великі частини добре зорганізованої московської армії; а однак москалі не виступили проти українських повстанців відверто, але застосували методу підступу і зради.
Перший удар був скерований на центр повстання – на Умань. З доручення ген. Кречетнікова під Умань підійшли полки полк. Кологрівова і полк. Гурьєва. Це занепокоїло командування українського військового табору біля Умані, яке зарядило стан готовости, готуючись до збройної розправи. Але висланці ген. Кречетнікова заявили Залізнякові й Гонті, що москалі ставляться прихильно до українських змагань і що московська армія переходить тільки через Україну до Польщі на допомогу польському королеві проти його польських противників – “барських конфедератів”. Сам ген. Кречетніков відвідав український військовий табір, хвалив дисципліну й порядок і запропонував співпрацю в боротьбі проти поляків. 6-го липня (н. ст.) московське командування повідомило, що московські війська відходять у Польщу й запропонувало відгуляти прощання на знак приязні українського й московського народів.
Колії повірили в щирість та приязнь москалів. Влаштовано бенкет, під час якого зрадливі москалі обильно вгощали коліїв горілкою, придержуючись самі суворо таємного наказу не пити. Над раном 7-го липня, коли полк. Гурьєва повідомлено, що підпоєні колії заснули, а їх табір щільно оточений московськими військами, московський полковник Гурьєв несподівано вдарив в лице полковника Гонту на знак московським солдатам, щоб вони закували в кайдани Гонту, Залізняка й інших українських старшин. Заскочені таким підступом і зрадою, Гонта й Залізняк не встигли вхопити зброю, як тічня московських солдатів кинулась на них і закувала в кайдани. Одночасно вся маса московської солдатні, що оточила табір коліїв, кинулась на сплячих коліїв, щоб їх кувати в кайдани. Заскочення було нищівне. Бій тривав до обіду. Більшість або прорвалася боєм з оточення, або лягла в бою.
Але ядро збройних сил і керівництво відновленої української держави було знищене: Залізняка, Гонту й більшість головних старшин, що були в тому часі в Умані, захопили москалі таким способом у полон. Разом із ними захоплено тоді в полон живими 780 козаків з колишньої міліції і 65 запорожців, та 14 гармат. Під датою 27-го червня ст. ст. (8-го липня 1768 р. за н. ст.) ген. Кречетніков записав у своєму дневнику “рапорт от полк. Гурьєва” про повну “перемогу” підступних москалів у їхньому намаганні ліквідувати по наказу цариці Катерини Другої українське повстання проти Польщі. Закутих у кайдани Залізняка й Гонту наказав ген. Кречетніков важко збити нагаями. На наказ того московського генерала арештовано теж дружину й малолітні дочки Гонти та прилюдно важко збито їх нагаями.
Про кількість поляглих у тому бою по обидвох сторонах не збереглися ніякі звідомлення, ні інформації.
Це була та сама техніка московської боротьби, чужа культурному світові й через те вповні заскакуюча, яку з таким самим успіхом застосували москалі двісті літ пізніше при ліквідації мадярського повстання в 1956 році, і при арештуванні голови чеського уряду Дубчека та окупації Чехо-Словаччини в 1968 р.
Ту саму методу підступу і зради застосували московські командири до інших отаманів коліївських повстанців, хоч не все вже з таким певним успіхом. Полковника Неживого ліквідував командир гусарського полка Фйодор Чорба. Коли в районі Неживого появилися московські війська, Неживий вислав до московського генерал-губернатора Лівобережжя гр. Рум’янцева спеціяльного післанця, Василя Шелеста, із запитом про ціль вмаршу московських військ в Україну і про відношення московського уряду до українського повстання проти поляків. Рум’янцев відповів, що цариця до повстання не закликає, але москалі співчувають українцям, а московське військо переходить через Україну в Польщу. Після того полк. Чорба викликав полк. Неживого на розмову “для вияснення ситуації”. Коли Неживий прибув до квартири Чорби в селі Галаганівці, мабуть 13-го липня,157 Чорба арештував його та запропонував, щоб увесь відділ Неживого склав зброю і піддався москалям. Неживий і його частина відмовились. Командування повстанськими загонами на місце заарештованого Неживого перебрав Савка Майборода. Між українськими повстанцями й гусарськими, компанійними та пікінерськими частинами армії ген. Воєйкова, які оточили в лісі відділ Неживого, відбувся дуже запеклий бій; у ньому 38 коліїв загинуло, 14 ранених попало в полон, решта прорвалася з оточення. В одному з чергових боїв із москалями попав раненим у полон теж Майборода. Багато ранених, які потрапили в московський полон, москалі потопили в річці Мошні.158
Проти Швачки й Журби бу ли вислані з доручення “генерал-губернатора Малоросії” Рум’янцева московськї військові частини під командою полк. Протасьєва. Обидва ці повстанські отамани на ніякі розмови з московським полковником не пішли й відкинули московські вимоги капітуляції. 20-го липня (9-го за ст. ст.) Протасьєв напав на відділ Журби, що мав 300 повстанців, біля села Блощинці. В запеклому бою загинуло 30 повстанців, 64 попало в полон; решта повстанців з полк. Журбою відступила в ліси.159 Після цього Протасьєв спішним маршем подався до Богуслава й напав на відділ Швачки поблизу Богуслава. В першому бою з москалями біля села Трипілля над Дніпром Швачка вийшов переможцем. У черговому бою, під Богуславом, він був важко ранений і попав у полон. В руки москалів попало тоді теж 68 інших ранених повстанців; кількадесят упало в бою, решта відступила в ліси.160 В районі Богуслава москалі звели кривавий бій теж із загоном отамана Шевченка; кількадесят ранених повстанців з отаманом Шевченком попали в полон.
У запеклому бою з московським військом під командою сотн. Щерби між Димиром і Макаровом був ранений і взятий в полон полк. Іван Бондаренко.
Так Москва при помочі своєї армії, стосуючи хитро методи підступу і зради, завдала в першій половині липня 1768 р. нищівні удари українському повстанню проти Польщі.
На вістку про те, що московські війська розгромили ядро української армії біля Умані й захопили в полон гетьмана Залізняка та полковника Гонту, у Брацлавщину й Київщину прийшли частини польської армії та спеціяльний каральний відділ Стемпковського для тортурування й екзекуцій зловлених повстанців. Суддею призначив польський король Ксаверія Браницького. Серед поляків і жидів запанувала величезна радість. У листі до короля призначений суддею Браницький писав: “Як гайдамаків розбито під Уманню, а перший транспорт полонених привезено до табору під Сербами, (між поляками й жидами) запанувала загальна радість. Всі тутешні шляхтичі й жиди прибігають до мене. Один радить, щоб усіх четвертувати, другий палити, вбивати на паль, вішати без милосердя, прибивати на хрест”.161
5. Липень 1768 – травень 1769:
проти польських окупантів і проти московських інтересів.
Але, хоч зліквідування москалями головного проводу повстання та ядра повстанських військових сил було дійсно смертельним ударом, до дійсної повної ліквідації Коліївщини було ще далеко. Місце повстанських отаманів, що впали в бою, або попали в полон, зайняли нові отамани. Неживого заступив Майборода, а по нім Станкевич. Отаман Заяць не лише перебрав становище Швачки після того, як ранений у бою Швачка попав у московський полон, але і прийняв на себе ім’я “Швачка”, щоб підкреслити тяглість боротьби. Наслідником Бондаренка став Саченко. Командирами інших загонів стали: Губа, Тимченко, Панченко, Шостак.162 Важкі й надзвичайно запеклі бої проходили далі по всій Правобережній Україні. Так, 19-го липня 1768 р. повстанські загони здобули місто Тетіїв і Ставище та панські замки в околиці Ставищ і винищили польську шляхту, що на вістку про московську інтервенцію під Уманю почали повертатися в Україну, а здобуте панське майно роздали навколишнім селянам та біднішим міщанам.163 У селі Білий Камінь біля Могилева над Дністром відділ коліїв силою около 150 бійщв, який відступав після важкого бою з московським військом, зустрів панцерну сотню регулярного польського війська під командою капітана Камінського й розгромив її так, що лише кільканадцять шляхтичів урятувалось від смерти втечею, або скрившись у бур’янах.164 Така доля зустріла й інші частини польської регулярної армії, що прийшли із заходу на охоплений повстанням терен Правобережної України. В листі з Поділля, висланого до Львова 12-го серпня 1768 р., інформовано: “Обивателі подільські й українські (т. зн. польська шляхта Подільського, Брацлавського й Київського воєвідств), забезпечені універсалом ясновельможного Браницького, повернулися до своїх маєтків, й одні були вирізані бунтівниками, а другі втечею ледве врятували своє життя”. В іншому листі з датою 23-го серпня 1768 р. засвідчено: “На Україні все більше посилюються бунти і вже до Волині й Полісся наближаються. Паволоч зовсім вирізали, а самі засіли тепер в коростівських лісах”. А в донесенні із 31-го серпня алярмовано: “Хлопські бунти, кажуть, котяться все ближче до Львова і придушені, очевидно, бути не можуть”.165
Поляки усвідомили собі, що важкий московський удар по повстанні під Уманню не означає ще повної ліквідації повстання, як вони зразу думали, та що Польща й далі неспроможна сама успішно протиставитися коліївському повстанню. Тому польський уряд поновив свої прохання до московського уряду, щоб Москва дала Польщі військову допомогу для придавлення українського повстання спільними силами Польщі й Росії. Російський генерал Кречетніков, виконавець підступного нападу на коліїв під Уманню, подає у своєму щоденнику, що 15-го липня (4-го липня за ст. ст.) 1768 р. він відбув спеціяльну конференцію з польським представником графом Браницьким і передав йому запевнення цариці, що Росія сповнить польське прохання про військову допомогу якнайшвидше і якнайповніше. Вслід за цим нотує ген. Кречетніков видані ним накази про вислання московських військ у район Винниці, в райони Межибожа і Староконстантинова та через Бар до Тернополя.166
Збройна інтервенція Росії по стороні Польщі проти Коліївщини стала вже явною.
Підступний маневр російських військ проти коліїв під Уманню заскочив українських повстанців, однаково низи, як і керівників повстання. Але, разом із цим, він вніс ясність щодо того, як справді ставиться Росія до українського повстання коліїв. Виданий 20-го липня (9-го липня за ст. ст.) 1768 року “маніфест” цариці Катерини Другої, в якому вона проголосила, що українські повстанці це “разбойніки, вори” й закликала їх негайно скласти зброю та добровільно повернутися в панщизняне ярмо польських панів, розвіяв до решти будь-які сподівання не то на якусь допомогу, але й на якесь співчуття православної Московщини – однаково її уряду, як і її народу – до повстання українського народу проти католицької Польщі. Тому, починаючи із другої половини липня 1768 року, в відозвах керівників коліївського повстання до українського народу, як от у відозвах “козака Івана”, отамана Савченка167 та інших, доводилося, що москалі такі самі вороги українського народу і його визвольної боротьби, як поляки. У висліді цього, визвольна боротьба коліїв, яка до 6-го липня 1768 р. скеровувалася тільки проти польських займанців і їхніх вислужників-жидів, перетворюється у боротьбу проти польських займанців й одночасно проти московських інтервентів. На проповані розмови з московськими командирами не йшов уже ніхто з коліївських отаманів, московським військам не здавався добровільно ніхто з учасників коліївського повстання.
Головнокомандуючий московськими військами на охоплених українським повстанням просторах Правобережної України ген. Кречетніков нотує у своїх записках бої московського війська під командою пор. Тербуховича з коліями в останніх днях липня в районі міст Вербки і Крути над Дністром, бої відділу пор. Кологрівова на початку серпня в районі Умань-Саврань-Балта-Могилів, висилку відділу силою тисячі солдатів у район Житомира, а в половині серпня висилку московських військових частин проти коліїв у район Межибожа і Староконстантинова та в район Вінниці. В кінці серпня 1768 р. князь Прозоровський просив губернатора Рум’янцева прислати з Лівобережжя ще кілька батальйонів московської піхоти для посилення боротьби з коліями. Місяць пізніше Прозоровський, побоюючись, що українські повстанські загони коліїв відріжуть його від Києва, звернувся знову до Рум’янцева за новою військовою допомогою.168
Вже й із таких фрагментарних звідомлень, які збереглися в якійсь формі до наших днів, ми бачимо, що й мимо московської збройної інтервенції по стороні поляків проти українського повстання, дії коліїв поширювалися. В рапорті кн. Мєщерського ген. Кречетнікову з датою 13-го липня 1768 р. говориться про те, що сотня коліїв звела важкий бій з московським військом, в якому 13 запорожців і 15 “місцевих” попало в полон, і після бою подалася на Полісся. В меморіялі уніятських священиків до польської влади з датою 22-го грудня 1768 р. говориться, що вогонь коліївського повстання “На Волині ще й досі не погашений”.169
31-го серпня (20-го за ст. ст.) князь Микола Репнін повідомляв графа М. Паніна: “Гайдамацкие шалости продолжаются с стремлением, я ж сколько возможно подтверждаю всем нашим войскам, чтобы старались сыскивать и забирать”.170
Під числом 3016 в архіві ЦДІА УССР у Києві зберігається звідомлення сотників М. Скаржинського і А. Радкевича про бій сотні москалів при кінці серпня із загоном коліїв біля слободи Капустина і про панічну втечу московських солдатів.171
6-го вересня польський посол у Петербурзі Псарскі писав до пана Огродського: “Придушення повстання селян, що знову розгорілося в Україні, також стане предметом турбот його величества міністра”.172
13-го грудня білоцерківський губернатор С. Рильський звітував графові Браницькому, що до повстання, яке й далі палає в Білоцерківщині, приєднуються все більше місцеві українські селяни.173 Подібного алярмуючого листа про дії коліїв в районі Гусятина, Корсуня, Сміли вислав Браницькому 13-го грудня теж його офіціял Суходольські.174
Про широко розгорнені дії коліїв у районі Білої Церкви, Жаботина, Лисянки, Богуслава звітує Браницькому теж польський ротмістр Й. Бучацький 18-го грудня 1768 р. Він згадує дії повстанського командира Станкевича та загону отамана Губи силою до п’ятсот коліїв.175
31-го грудня князь М. Репнін повідомляє графа Микиту Паніна, що в районі Богуслава, Білої Церкви, аж до Новосербії “знову появилися гайдамаки, й бунт мужицький палає”.176
Повстанська група Станкевича на Смілянщині числила ще осінню 1768 р. около тисячу бійців. У збереженому в архіві журналі польського війська, яке брало участь у боротьбі проти коліївських повстанців, згадується про запеклий бій польських і московських частин із коліями під Жаботином, у якому впало 40 коліїв, а сімдесят попало в полон; решта прорвалася з оточення й відступила в ліси. Під датою 9-го грудня описуються в тому журналі криваві бої польських і московських військ в районі Сміла-Жаботин із загоном коліїв ггрупи Станкевича силою ок. триста коліїв. У тому ж журналі згадується і другий бій з іншим загоном коліїв силою теж около триста бійців у районі Сміли. Польський звітодавець подає, що у цьому бою загинуло біля сотні коліїв, 99 попало в полон, а решта відступила в ліси.177
15-го грудня загін коліїв із групи Станкевича напав на відділ пор. Вепрейського, що охороняв транспорт полонених до Києва, розгромив москалів і звільнив усіх полонених.
Запеклі бої тривали й усю зиму 1768-69 рр. Польський історик А. Й. Роллє пише про це: “Зима 1768-1769 року: Журба на чолі 700 осіб в лісі під Ольхівцем, Панченко, 200 осіб, в летновецькім замку коло Лисянки, Тимченко під Звенигородкою, 200 осіб. Між народом поширювано відозви, підписані “Козак Іван”, в яких голошено, що не лише ляхи, але й москалі є ворогами українського народу, тому треба боротися проти обидвох, бо тільки звільнившись від них, Україна стане вільною. Ліквідовано шляхту, що поверталася, й малі російські відділи. Особливо давався москалям взнаки Шостак, якого ні москалі, ні поляки довго не могли зловити. На алярми москалів і поляків князь Голіцин вислав генерала Вуїча з 2.000 донцями, 60 стрільцями й гарматами. Вони злучилися з (польським) військом Стемпковського. Під Ротмистрівкою розбито Шостака, три дні пізніше Журбу; обидва вони полягли в бою. Розбито Тимченка. Панченко замкнувся в замку й боронився дві доби. Гайдамаки стріляли цільно й багато з тих, що облягали, загинули, а між ними й донський полковник Туровєров. По двох днях облягаючі увірвалися до міста. Колії загинули в бою всі до одного”.178
В документах, що їх обговорює Гермайзе,179 згадується відділ коліїв, що їх зформував у Києві в грудні 1768 р. запорожець Василь. Ця група розділилася на два загони і зимою 1768-1769 р. вела бої проти поляків і москалів в районі Канева й на Смілянщині.
27 (16) березня 1769 р. невідомий автор збереженого в архіві листа з Варшави писав: “На Русі щораз більше поширюється пожар. Повстало селянство України, Брацлавського, Київського і частини Волинського воєвідств”.180
15 квітня 1769 р. цариця Катерина вислала “Генерал-Губернаторові Малоросії” Рум’янцеву новий указ розправитися з учасниками повстання на Правобережжі на випадок їх переходу на Лівобережжя “как с прямыми разбойниками”. Це свідчить, що розміри дій коліївських повстанців ще й у половині квітня 1769 р. тривожили Москву.181
У травні 1769 року коліївське повстання згасло, залляте ріками повстанської крови, хоч окремі, невеличкі загони коліївських повстанців діяли ще в деяких районах і в другій половині 1769 року та в наступних роках.182
Важкі бої коліївських повстанців проти польських займанців і проти московських інтервентів тривали повний рік.
У загальному, в повстанні 1768-69 р., прозваному Коліївщиною, можна розрізнити три періоди. Перший період охоплює шість тижнів від початку повстання до 7-го липня 1768 р. В тому періоді повстання, спалахнувши в Холодному Яру, переможно котилося на північ і на захід, очищуючи простори Правобережної України від польських займанців. У здобутій Умані було проголошено 22-го червня 1768 року відновлення Гетьманщини, – самостійної української держави з гетьманом Максимом Залізняком на чолі. На звільнених просторах встановлювано козацький лад волі, рівности усіх і народоправства, без холопа та без пана.
Другий період починається зрадницьким ударом московських військ на керівний центр повстання під Уманю на світанку 7-го липня 1768 р. Несподівана інтервенція москалів в обороні поляків заскакує повстанців. Але після короткого замішання повстанці продовжують свою боротьбу, тепер уже не лише проти польських займанців, але і проти московських інтервентів. Особливо завзята партизанська боротьба триває до весни 1769 року.
Третій етап – квітень-травень 1769 р.: Під ударами переважаючих польсько-московських військ повстання українського народу гасне.
6. Кривава польсько-московська розправа
з полоненими і з цивільним українським населенням.
Супроти полонених українських повстанців виявили так поляки, як москалі неймовірну жорстокість. Зараз після розгрому військової бази повстанців під Уманю 7-го липня 1768 р. полковник російської армії Гурьєв казав привести захоплених підступно в полон Залізняка, Гонту та інших старшин і в присутності російських старшин дати кожному із коліївських провідників і командирів по 300 ударів нагаями. Після того москалі перевели допити й поділ полонених за принципом “підданства”: всіх запорожців визнано російськими підданими, а козаків надворних міліцій та селян, що пристали до повстання, визнано польськими підданими. Згідно з цим, Залізняка і 68 запорожців відставлено до київської тюрми до диспозиції московського суду, а 846 полонених як “польських підданих” передали москалі на покарання полякам.
Між переданими полякам був і полковник Іван Гонта.
Заки його передано, російські старшини виводили Гонту тричі кожного для перед гурт запрошених спеціяльно польських пань і давали йому прилюдно по 300 ударів нагаєм так, що скоро все тіло Гонти, якого москалі держали під сильною сторожею у викопаній ямі, вкрилося ятріючими ранами. Москалі заарештували теж дружину й чотири малолітні доні Гонти та наказали теж їх бити прилюдно нагаями. Тільки кількалітнього сина Гонти врятував сотник Уласенко, перевізши його щасливо на Волощину.
По кількох днях таких варварських знущань і наруг москалі передали Гонту полякам, які на вістку про розгром військ Залізняка й Гонти під Уманю москалями почали повертатися в Україну. Під охороною московських військових частин поляки відставили Гонту до головної квартири польських військ в містечку Серби біля Могилева над Дністром. Тут, після проведення інквізиційних тортур, йому було прочитано присуд польського військового суду в Кодні, згідно з яким смертна кара повинна була бути виконувана на протязі 14 днів: перших десять днів із Гонти мали дерти кожного дня пояс шкіри, 11-го відтяти обидві ноги, 12-го обидві руки, 13-го вирізати із живого серце, 14-го відтяти голову; тоді поставити в різних містах України 14 шибениць і на кожній повісити шматок тіла Гонти, а під Могилевом настромити на паль його голову. Але Браницький скоротив диявольський присуд при виконуванні його: не можучи знести виду тортур, він наказав третього дня стяти Гонті голову й решту присуду переводити вже на трупі.183 Всі мемуаристи підкреслюють, що Гонта вів себе під час тих звірських тортур надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, але ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру. На допиті при інквізиційних тортурах заявив: “Знаю, за що гину, й не жалію!”
Московський генерал Кречетніков передав полякам на суд трьома групами 1954 захоплені ними в полон українських повстанців.184 Браницький думав заслати частину з них, здорових, на тяжкі роботи по різних містах Польщі. Але всі поляки, з королем включно, вимагали найжорстокішого покарання всіх учасників повстання, щоб жахом наповнити всіх українців і відстрашити їх від нових повстань. Тому Браницький зміг тільки 200 в’язнів відіслати на роботи до Львова. 700, як це він сам подає у звіті королеві, він “покарав найжорстокішою смертю”. Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного – українського шляхтича Чоповського, що був помічником полк. Неживого, – посаджено на паль.
Особливою жорстокістю вславився регіментар Стемпковський. Польський мемуарист Ліпоман засвідчує: “Регіментар Стемпковський, прийшовши зі своїм відділом в Лисянку, приказав повісити шістдесят селян без будь-яких судових форм. Розіслані далі по селах і містечках відділи московського та польського війська розпитували скрізь за причасними до повстання селянами, арештували підозрілих і висилали до різних міст, а найбільше до Кодни й Житомира, де стаціонувала військова команда. Там же над викопаною глибокою ямою кожному з ув’язнених, прив’язаному до колоди, кат відрубував топором голову і вкидав тіло й голову в яму. По наповненні одної ями, викопували другу. Таким способом було позбавлено життя велику кількість селян. Могли там впасти й невинні жертви. Загибель невинних була зовсім можлива, бо вистачало найменшого підозріння про співучасть у повстанні в такій чи іншій формі”.185 “Вбивали й карали тоді гайдамаків – каже інший сучасник – різними способами: то рубали голови, то вішали, то позбавляли одної руки й одної ноги. Свідками тих кар були Кам’янець, Львів – там повішено 200 гультаїв – Крем’янець, Вінниця, Житомир, Летичів й інші міста”.186 “Декого катовано більш рафіновано, у спосіб, гідний індіянських дикунів. Нещасним обмотувано обидві руки клоччям, просякнулим дьогтем, запалювано клоччя й так воджено їх з горіючими зі села до села”.187
В самій Кодні загинуло тоді біля трьох тисяч українців; у цілому загинуло з рук польських катів біля 30 тисяч українських селян, дійових учасників, або запідозрілих в участі в українському всенародньому повстанні 1768 року, прозваному “Коліївщина”. Кровожадні оргії польського “правосуддя” проходили ще й кілька літ після остаточного придавлення повстання, в 1769, 1770 і в пізніших роках.
Не меншу кровожадність і жорстокість у винищуванні українських повстанців коліїв виявили й москалі. Так, наприклад, князь Баратов, комендант одної із московських військових частин, казав держати всіх полонених повстанців, переважно важко ранених в бою, у викопаній ямі, скликав довколишніх селян, і на їх очах москалі, виволікли полонених з ями, поставили пов’язаних в ряд над ямою й засипали їх градом куль, а тоді згорнули всіх постріляних в яму і хоч з ями неслися зойки живих іще жертв, засипали всіх землею.188 Багатьом отаманам, що попали раненими в полон, москалі без суду стинали голови. Так загинув отаман Бондаренко, попавши раненим у полон в бою з москалями коло Чорнобиля.189
В основному захоплених в полон під Уманю запорожців відставлено до Києва до диспозиції московських слідчих і суддів. Тортуровані під час слідства, вони сиділи в Київській фортеці голі, босі й голодні.190 У днях 24-26 серпня 1768 р. відбулися засідання київської губернської канцелярії, на яких розглядано справу полонених москалями коліїв і винесено присуд. Залізняка було засуджено на кару смерти колесуванням з одночасним “уласкавленням” і заміною тієї кари на 150 ударів нагаєм, вирвання ніздр, випалення тавра на чолі й щоках і заслання на досмертну каторгу в Сибір. На таку саму кару засуджено й полковника Неживого. Інших старшин засуджено на кару смерти через відрубання голови із заміною на 70-80 ударів нагаєм, вирвання ніздр, випалення тавра й заслання на досмертну каторгу в Сибір, а всіх інших учасників повстання засуджено на кару смерти через повішення із заміною кари смерти на 50 ударів нагаєм, вирвання ніздр, випалення тавра на чолі і щоках та заслання на досмертну каторгу в Сибір. Так було засуджено 69 запорожців, захоплених москалями під Уманню і 141 запорожця, та 4 лівобережних українців, захоплених москалями в полон в липні-серпні 1768 р. в інших боях. У мотивації присуду сказано, що така жорстокість викликана тим, що суджені збройно протиставилися московському війську. Для виконання присуджених тілесних тортур відставлено 70 запорожців із Максимом Залізняком на чолі 12-го вересня до Орловського форпоста в Новоросії, 49 запорожців із Семеном Неживим вислано 16-го вересня до Глинського шанця напроти Мотронинського манастиря, 28 запорожців із Швачкою вислано 24-го вересня у Васильківський форпост і 68 запорожців із отаманом Лепехою 18-го вересня в Кременчук. При транспортуванні жертв було вжито найповніших засобів безпеки: ескортували особливо сильні військові відділи, руки й ноги кожного в’язня були закуті в тяжкі кайдани, при кожному в’язневі стояв московський солдат із шаблею в руці, обсервуючи ввесь час кожний рух в’язня. Всі екзекуції були виконані у присутності визначених московських старшин та спеціяльно для цього запрошених представників Польщі й татарської орди. Після виконання тих тортур, усіх катованих відставлено на каторгу в Сибір, переважно до місцевости Нерчинськ.
Історик О. Гермайзе, простудіювавши всі урядові російські документи в цій справі стверджує, що кару для суджених запорожців, учасників коліївського повстання, призначила особисто сама цариця Катерина.191
1-го листопада 1768 р., коли транспорт засуджених запорожців із Залізняком, везених на Сибір, задержався в слободі Котельня біля Охтирки, Залізняк зорганізував втечу: в’язні розбили тюрму, роззброїли екскортуючих солдатів і 51 в’язнів утекло. Але лише 16-ом пощастило дійсно втекти; решту вдалося московським гончим вишукати і зловити. Між зловленими був, мабуть, і Максим Залізняк, але ані якогось офіційного потвердження цього, ані ніякого іншого доказу цього досі не знайдено.
Всі учасники Коліївщини, захоплені москалями й заслані після катувань на Сибір, загинули там на каторжних роботах.
[132] К. Широцький – “Коліївщина”, 15. Равіта-Гавронський, т. ІІ, 143, подає: “кінець квітня”. При перечисленні дат 1768 старого стилю на новий треба додати 11 днів.
[133] Равіта-Гавронський, т. ІІ, 133.
[134] Равіта-Гавронський, т. ІІ, 133.
[135] Равіта-Гавронський, т. ІІ, 133.
[136] Ліпоман подає, що ті укріплення можна було оглядати ще в 1780 році.
[137] Про “Золоту Грамоту” буде мова в окремому розділі.
[138] Широцький, 18. Равіта, ІІ, 154. Шульгин.
[139] Костомаров, Посл. годи, 127.
[140] Кребсова (ст. 18 і 21) подає, що всіх надворних козаків в Уманщині було 2.000, з того половина в Умані в час повстання. Равіта (ст. 195), що в Умані тоді було 800 козаків міліції і 500 приведених Бендзінським.
[141] Мощинський, 139.
[142] Мощинський, 139.
[143] Ліпоман, 16-17. Младанович, 81. Кребсова, 19. Мощинський, 140.
[144] Равіта, ІІ, 188.
[145] Тучапський, 127. Мощинський, 147.
[146] Широцький, 29.
[147] Равіта, 204. Із 400 учнів школи Василіян половина вже була роз’їхалась додому на вакації, які почались скоріше з огляду на розрухи. (Рачиньський, 17).
[148] Равіта, ІІ, 190. Рачиньський, 83. Антонович, а за ним деякі інші, зробили помилку в перечислюванні старого стилю на новий, додаючи 12 днів, як це було в 19 столітті, замість 11 днів різниці, як це було у 18 столітті.
[149] Равіта, ІІ, 190.
[150] Равіта (І, ст. 190) підозріває, що гарматчики були у змові з гайдамаками.
[151] Младанович, 103; Мощинський, 146; Рачинський, 20; Равіта 210.
[152] Костомаров, 181-183.
[153] Широцький, 19.
[154] Лола, 113.
[155] Рачинський, 401.
[156] Равіта, 216.
[157] Припущення щодо дати базується на тому, що останній документ Неживого має дату 12-го (1-го за ст. ст.) липня 1768 р.
[158] Гуслистий, 28. Лола, 111.
[159] “Кіевская Старина”, 1882, т. 9, ст. 550.
[160] Звідомлення полк. Протасьєва. Гуслистий, 26.
[161] Равіта, 226. Широцький, 42.
[162] Широцький, 20.
[163] Записки НТШ, 1910, т. ХСVІ, ст. 84.
[164] Шульгин, ст. 161.
[165] Широцький, ст. 31.
[166] Кречетніков, під датою 4-го іюля 1768 р. Іст. ст.
[167] Широцький, ст. 32.
[168] “Кіевская Старина”, 1883, т. 7, ст. 257.
[169] Z dziejow Hajdamaczyzny, II., 17.
[170] Гайдамацький рух на Україні в ХVІІ ст. Київ, 1970, ст. 427.
[171] Там же, ст. 458-460.
[172] Там же, ст. 460-461.
[173] Там же, ст. 472-473.
[174] Там же, ст. 473.
[175] Там же, ст. 470-472.
[176] Там же, ст. 476-477.
[177] Там же, ст. 470-472.
[178] A. J. Rolle. Gawedy historyczne. Krakow, 1966. ст. 43.
[179] Гермайзе, ст. 73.
[180] “Гайдамацький рух на Україні ХVІІ: ст.”, Документ ч. 273.
[181] “Гайдамацький рух на Україні ХVІІ: ст.”, Документ ч. 275.
[182] Такий висновок робить теж совєтський історик Г. Ю. Храбан у статті “З історії Гайдамаччини”, Український Іст. журнал, 1968, ч. 6, ст. 102.
[183] Браницький казав стяти голову, придивляючись тортуруванню, коли Гонта третього дня почав лаяти польського короля і всіх поляків: згідно з одним переданням – при здиранні шкіри; інше передання подає, що коли Гонту було посаджено на паль.
[184] Равіта, ІІ, 226.
[185] Ліпоман, 49.
[186] Тучапський, 143.
[187] Скальковскій, 135.
[188] Коденська книга, ст. 120. Шульгин, ст. 101-102.
[189] Равіта, т. 2, ст. 167.
[190] “Кіевская Старина” 1882, ХІІ.
[191] О. Гермайзе, оп. ціт., ст. 76.