Андрій Баштовий – головний редактор The Village Україна, співзасновник «Громадського» і шанувальник кави. Він розповідає Blackfield про експеримент на рік відмовитися від кави – і що він зрозумів про себе після цього. Про це пише blackfield.coffee
Щойно я випив свою першу каву за рік. Як можна описати смак? Це було смачно і цікаво. Я вирішив зіграти з собою в гру: зрозуміти, як буду себе почувати, якщо відмовлюся від того, що мені загалом подобається – кави та алкоголю. Ані вживання кави, ані вживання алкоголю не були для мене проблемами. Але було цікаво провести експеримент.
Я не ставив мету не пити каву рік. Просто взяв час, за який можна було зробити певні висновки. Вважаю, що експеримент закінчився успішно. Я задоволений, тому що зробив ще один крок до відповідального споживання. Року виявилося достатньо, щоб зрозуміти – я не хочу вживати каву щодня. Не тому що я її не люблю, а тому що для мене цього забагато і таким чином я дуже швидко припиню її цінувати.
Не люблю беззмістовні кроки. Якщо ти щось робиш, то робиш із певною метою. Мені не подобається ідея вживати каву просто для того, щоб її вживати. Не подобається робити щось тільки тому, що до цього спонукала звичка чи ситуація; не хочеться перетворювати каву на батарейку, яку я змінюю щодня. Так ти відчуваєш себе роботом. Я хочу мати можливість пити каву раз на кілька днів – у якомусь хорошому місці, нову цікаву каву. Тоді відчуватиму різницю, і кожен еспресо буде для мене подією.
Не хочеться перетворювати каву на батарейку, яку я змінюю щодня
Цей рік розклав для мене все по своїх місцях. Наприклад, те, що алкоголь є для мене соціальною річчю. У мене майже ніколи не виникає бажання прийти додому і налити собі келих. Але є ситуації, коли за певних обставин у компанії вживають алкоголь – і це дія, яка робить у цей момент із вас спільноту. Тобто піти в бар і випити алкоголь – це для мене різні речі.
Із кавою та сама історія. У мене немає ситуацій, коли я сонний, і кава від цього рятує. Для мене це або гастрономічна історія, або соціальна – «давай зустрінемося на каву». Утім, я зрозумів, що, відмовившись від кави на рік, я не почав рідше бувати у кав’ярнях. Зрештою, ти є тим, де ти п’єш каву – хай це буде «Світ кави», Aroma Kava чи Fairmont.
Зрештою, ти є тим, де ти п’єш каву – хай це буде «Світ кави», Aroma Kava чи Fairmont
«Удома ми завжди пили каву»
У дитинстві кава була для мене пальним. Я виріс у маленькому містечку неподалік Києва, у якому зараз живе близько 20 тисяч людей. Це місто, у якому не було кав’ярень. Так, це були 90-ті, грошей особливо ні в кого не було. Але це не було питання грошей – у місті завжди хтось когось пригощав. Байдуже, пивом, вином чи кавою. Просто культури чи звички пити каву у кав’ярні не було.
Мій типовий шкільний маршрут був таким: я виходив із гімназії імені Івана Франка, ішов по площі Леніна із пам’ятником Леніну до кіоску біля міського будинку культури. Це була найближче до того, що можна було назвати «моєю кав’ярнею». Там я купував «МакКофе». Зараз у мене є «Світ кави», а тоді моїм «Світом кави» був той кіоск із кончєними пластиковими стаканчиками з солодкою молочною рідиною. Тоді це була мрія, бо альтернативою був цикорій і щось, що називалося пшеничний напій.
Зараз у мене є «Світ кави», а тоді моїм «Світом кави» був той кіоск із кончєними пластиковими стаканчиками з солодкою молочною рідиною
Удома ми також завжди пили каву. Батьки любили каву, яку на той момент було назвати хорошою – мелена Jacobs Monarch, придбана в Німеччині. Або ми привозили, або нам привозили.
У нас удома каву готує тато. Це дуже важливий ритуал. Дві з гіркою чайні ложки кави висипає у глибоку чашку. Заливає їх окропом. Після цього дві хвилини торкатися кави не можна взагалі. Не можна засипати цукор, не можна ставити туди ложку. Я тільки нещодавно зрозумів, чому це важливо: тому що кава утворює скоринку, яка не випускає температуру і краще заварюється, а тоді сама осідає. Виходить темна, насичена кава – така, як я люблю з дитинства.
Турки вдома не було, але зате була американська фільтрова кавова машина. Думаю, її теж привезли з Німеччини. Утім, американський формат для них був недостатньо міцний. Тож батьки готували не за рецептом – засипали вдвічі більше кави. Фільтр зазвичай подавали тоді, коли приходили гості – пам’ятаю, що для всіх це було досить незвично.
До того ж фільтр-каву ми зазвичай брали з собою у термосах, коли подорожували. Я це любив більше іншого, тому що у подорожах можна було випити більш міцну каву – батьки ж не могли в один термос зробити більш чи менш концентрований напій. Тоді це був пік моїх кавових мрій – кава з дороги. Це круте відчуття – коли щось не дають, а потім раптом дозволяють.
Пізніше моя мама вперше побувала у США і привезла звідти каву з наповнювачами зі Starbucks. Було кілька різних видів, один із них – кава з димом. Думаю, я тому досі дуже люблю гірку каву. Пам’ятаю, як думав: «О боже, Starbucks – це так круто!»
«Зв’язок журналістики і кави – це штамп»
Уперше каву Starbucks я скуштував в Умані, коли я почав щороку як журналіст їздити на Рош Гашана. Саме компанія Starbucks готувала там каву. Оскільки в суботу не можна було працювати, відвідувачі фестивалю могли просто підійти до стенду, взяти каву, молоко і печиво. Це фактично були великі контейнери з кавою. Вона не була смачною, але це була перша кава зі Starbucks, яку я скуштував.
Коли я вперше скуштував каву зі Starbucks у США, вона мені здалася несмачною. Еспресо – це мій улюблений кавовий напій. Гіркий, кислий – одразу зрозуміло, що за кава. Але у Starbucks мені довго відмовлялися його готувати. Пропонували додати молока, вершків, манго нарізати. Я не фанат цих великих форматів кави, цього гіперамериканського підходу – що кави чи содової повинно бути багато і не обов’язково щоб там узагалі була кава. Добре хоч нормально записали ім’я на стаканчику.
Зрозумів, у чому перевага Starbucks, коли наступного разу приїхав до Нью-Йорка. Це найбільш зрозуміла точка, де можна призначити зустріч. Особливо по роботі – біля кожного офісного центру є Starbucks.
В університеті ми також пили комерційну каву – або розчинну, або з автоматів. Подобався смак «Гарячий шоколад». Серйозно працювати я почав десь на третьому курсі, і тоді моїм джерелом кави став McDonald’s. Зараз я називаю їхню каву «нафтою». Але, коли відкрили перше McCafe, я став його постійним клієнтом. Досі вважаю, що це прикольний масовий продукт.
Власне, кав’ярні у Києві для мене почалися з McDonald’s на Хрещатику. Офіс «Радіо Свобода» розташовувався прямо у цій будівлі. У мене якось був місяць, коли я їв прямо у McDonald’s. Це був жахливий місяць, я просто припинив відчувати смак. Але в McCafe я інколи досі заходжу, там досі працюють знайомі.
Кав’ярні у Києві для мене почалися з McDonald’s на Хрещатику
У першому офісі «Громадського» взагалі не було місця з кавою. Це був новостворений офісний центр, ми жили на горищі, але часу пити каву не було – на Майдані було не до того. Коли ми переїхали у «Київміськбуд», там була кав’ярня Coffee and Croisants. Це звичайна мережева точка, але це було єдине місце, у якому по дорозі в офіс можна було купити каву. Це була звичка – іти на роботу і по дорозі купувати каву. Часто запитував, кому взяти з собою. Інколи віддавав свою каву. Це такий неосмислений вияв побутової турботи про людей.
Зв’язок журналістики і кави – це штамп. Звичайно, це є – всі мої знайомі журналісти п’ють каву. Журналістика передбачає багато взаємодій, а кава є гарним додатком до будь-якої взаємодії. До того ж дуже багато журналістів справді сприймає каву як джерело енергії – коли у них сідає батарейка, вони заливаються кавою. При ненормованому графіку, – а я не вірю у нормований графік у журналістиці, – кава є неодмінним атрибутом професії. Але ця культура масового споживання кави – це, мабуть, не дуже корисно.
Фото – Сергій Сараханов
«Якби у них була втричі гірша кава, я б усе одно туди ходив»
Для мене досі однією з найбільш улюблених місць є маленька італійська кав’ярня у Гринвіч-Вілледж у Нью-Йорку. Я просто закохався в неї: там можна забути, що ти у Нью-Йорку.
Тривалий час у мене не було улюблених кав’ярень у Києві. Звичайно, щоразу, коли опинявся на Подолі, не пропускав нагоду зайти в EspressoHolic. Міг застрягнути там на чотири години, тому що проводив одну ділову зустріч за іншою. Але це для мене насамперед про спільноту. Якби у них була втричі гірша кава, я б усе одно туди ходив. Це локація, де постійно перебувають люди, які мені приємні і які, скажімо, розділяють мої цінності. Щонайменше половину відвідувачів «Еспресоголіка» я знаю в обличчя.
«Світ кави» – це, мабуть, перша кав’ярня, яка супермоя, яка мені подобається і яку я розумію. Сюди можна зайти, відчути себе, як вдома. Whitebeard Blackbird подобаються тим, що вони одними з перших почали комунікувати цінність кавової культури – вони пояснювали, в чому фішка. Певний час мене була традиція раз на тиждень зустрічатися з друзями у Fair Finch.
Каву One Love Coffee я вперше скуштував, коли у них ще не було кав’ярні, на якомусь поп-ап маркеті в Маріїнському парку. А ще це єдине місце, де мені прямо сподобався Irish Coffee. Окрім цього, люблю два заклади Kachorovska.
Я не дуже розумію львівську каву. У Львові у мене є улюблена кав’ярня, я називаю її своїм офісом у Львові – це Black Honey. Там милий персонал, хороша кава, а ще це ідеальне місце для роботи. «Світ кави» у мене на другому місці у Львові – той, який на площі Ринок. Black Honey мені більше підходить за форматом, там менше людей, ніж на Ринку.
«Продукт з історією»
Подобається, коли у кави є історія. Коли розповідають, що це кава з такої-то країни, її виростили такі-то люди, обробили її ось так. Коли за продуктом стоїть історія, він одразу набуває додаткової цінності. Я поважаю продукти з історією значно більше. Байдуже, блокнот це, телефон чи кава. Якщо історії немає – тоді це просто комерція.
Коли за продуктом стоїть історія, він одразу набуває додаткової цінності
Із точки зору побудови спільноти кав’ярні надзвичайно важливі. Я приходжу не до кав’ярні чи її власників, я приходжу до бариста. Люблю бариста, які щось радять. Зазвичай я запитую, що краще взяти. А мені кажуть: «Ефіопія буде більш солодка, Кенія буде кислотнішою, а ось це буде з ноткою манго і трохи ароматом шкарпеток». І це дуже класне враження – ти справді відчуваєш потім ці нотки у смаку.
Окрім того, подобається, що кава дає можливість підвищувати рівень екологічної свідомості. Якщо ми починаємо збирати і віддавати на повторну переробку пластикові стаканчики, це, крім іншого, ще й нагадування про відповідальне споживання в усьому іншому. Дивишся на цю стопку стаканчиків – і думаєш, блін, це ми тільки за тиждень стільки використали. І ухвалюєш рішення – краще на п’ять хвилин довше побути в кав’ярні і допити еспресо там, ніж нести його з собою. Це точно смачніше, точно приємніше і точно екологічніше.